Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 165

— Не думай про фізику. Що написав твій татко в тій записці? «Той, хто більше нездатен дивуватися, нездатен захоплюватися, той майже мрець».

— Приблизно так, — неохоче погодилася я.

— Настав час для важливого кроку в загадковість, Діано. Магія та чудеса, які є твоїми по праву народження, чекають на тебе. А тепер подумай, де б тобі хотілося бути.

Коли мій розум сповнили уявні образи, я підняла ногу.

А коли я її опустила, то побачила, що так і стою з Емілі в сараї.

— Не вийшло, — сказала я, охоплена панікою.

— Ти надто зосередилася на деталях кімнати. Подумай про Метью. Хіба ж тобі не хочеться бути з ним? Магія — у серці, а не в розумі. Магія — це не слова і не виконання тієї чи іншої процедури на кшталт заклинання. Ти маєш відчувати її.

— Бажання. — Я уявила себе в той момент, коли діставала примірник «Нотаток та загадок» із полиці в Бодліанській бібліотеці, знову відчула дотик його губ у його помешканні у коледжі Всіх Душ. Я геть забула про сарай, і думала лише про Метью, який розповідав мені про Томаса Джефферсона та Едварда Дженнера.

— Ні, — рішуче мовила Емілі. — Не думай про Джефферсона. Думай про Метью.

«Метью», — подумала я і пригадала дотик його прохолодних пальців, багатий тембр його голосу і відчуття повноти життя, яке виникало завжди, коли ми були разом.

Я підняла ногу.

І опустила її в комірчині, у кутку, притиснута старою діжкою.

— А що, як вона загубиться? — знервовано спитав Метью. — Як ми повернемо її назад?

— Про це не слід турбуватися, — відповіла Софі, показуючи на мене. — Бо вона вже тут.

Метью різко крутнувся на п’ятах — і полегшено зітхнув, уривчасто віддихнувши.

— Мене довго не було? — спитала я, відчуваючи легке запаморочення та спантеличення, але загалом почуваючись добре.

— Хвилини з півтори, — відповіла Сара. — Цілком достатньо для того, щоб у Метью стався нервовий зрив.

Метью пригорнув мене до грудей і сховав мою голову собі під підборіддя.

— Слава Богу. А коли вже можна буде й мені вирушити з нею?

— Не треба бігти попереду паровоза, — зупинила його Сара. — Будемо просуватися крок за кроком.

Я озирнулася.

— А де Ем?

— У сараї, — відповіла Софі, сяючи від ентузіазму й радості. — Вона невдовзі з’явиться.

Але нам довелося чекати на неї хвилин двадцять. Коли вона з’явилася, її щоки рожевіли від занепокоєння та холоду, але, побачивши мене поруч із Метью, вона трохи розслабилася.

— Діана почала думати про Томаса Джефферсона, — пояснила Ем. — І я злякалася, що вона опиниться в Монтічелло. Та після цього вона зосередилася на своїх почуттях, її тіло стало розмитим по краях, потім я моргнула — і Діана зникла.

Того ж дня, після ретельного тренування з Емілі, я здійснила подорож у часі назад, до сніданку. І кожного наступного дня я подорожувала все далі й далі. Подорожувати у минуле за допомогою трьох предметів завжди було легше, аніж повертатися до сьогодення, яке потребувало величезної зосередженості, а також здатності передбачати, куди й коли ти прибудеш. Нарешті настав час брати з собою Метью.

Сара наполягла на обмеженні конкретних деталей і на більше зосередженості на самому зусиллі.

— Просто вирушай туди, де ти хочеш бути, — казала вона. — А місце якось само про себе потурбується.

Я повела його в сутінковий час до спальні, не кажучи, чого слід чекати. На комоді, перед фотографією моїх батьків, стояла статуетка Діани, а поруч із нею лежала сережка, видобута з ляльки Бріджет Бішоп.

— Хоч як би мені не хотілося провести тут з тобою кілька годин, але вечеря вже майже готова, — запротестував Метью, хоча я й помітила пустотливий вогник у його очах.

— Ми маємо купу часу. Сара запевнила, що я вже готова брати тебе з собою в часову подорож. Ми зараз повернемося в нашу першу ніч у цьому будинку.

Метью на мить замислився, і його очі радісно заблищали.

— Це та ніч, коли в кімнаті з’явилися зорі, еге ж?

Замість відповіді я поцілувала його.

— Ой, — задоволено і дещо сором’язливо відреагував він. — То що я маю зараз робити?

— Нічого. Це для тебе буде найважче у подорожуванні в часі. Як ти мені завжди казав — заплющ очі, розслабся, а я зроблю решту, — грайливо всміхнулася я.

Він переплів мої пальці своїми.

— Одне слово — відьма…

— Ти навіть не відчуєш, що воно вже відбувається, — запевнила я його. — Це станеться швидко. Просто піднімеш ногу і опустиш її тоді, коли я скажу. І не відпускай мене.

— Не діждешся, — пожартував Метью, міцніше обіймаючи мене.

Я пригадала ту ніч, ми вперше були наодинці відтоді, як мене викрала Сату. Я пригадала його дотик до своєї спини, несамовитий та ніжний одночасно. Відчула зв’язок тим спільним моментом нашого минулого, зв’язок прямий і міцний.

— Час, — прошепотіла я. І ми одночасно підняли ноги.

Але подорож у часі з Метью була інакшою. Його присутність уповільнила сам процес, і я вперше усвідомила те, що відбувалося.

Минуле, сьогодення й майбутнє замерехтіло довкола нас павутиною світла і кольору. Кожна нитка павутини рухалася повільно, майже непомітно, інколи торкаючись іншої нитки, а потім поволі відпливала назад, немов віднесена легеньким вітерцем. Кожного разу, коли нитки павутиння торкалися одна одної — мільйони смужок, що постійно торкалися одна одної, — чулася слабка луна якогось дивовижного нечутного звуку.

На мить захоплені тими, здавалося, безмежними можливостями, що перед нами розкрилися, ми могли загубитися, проминувши перекручене червоно-біле пасмо часу, вздовж якого прямували. Я знову зосередила на ньому свою увагу, знаючи, що саме воно приведе нас до нашої першої ночі в Медісоні.

Я опустила ногу і відчула голою шкірою шорсткі дошки долівки.

— Ти сказала мені, що це відбудеться швидко, — хрипко зауважив Метью. — Але мені так не здалося.

— Так, цього разу було інакше, — погодилася я. — Ти вогні бачив?

Метью похитав головою.

— Я не бачив нічого, крім темряви. Я повільно падав, і тільки твоя рука не дозволила мені впасти на дно. — Він підніс мою руку до губ і поцілував її.

У притихлому будинку відчувався слабкий запах гострого перцю, а надворі стояла ніч.

— Ти можеш сказати мені, хто тут є?

Метью заплющив очі й поворушив ніздрями. А потім радісно посміхнувся і полегшено зітхнув.

— Тільки ми з тобою, і Сара з Емілі. І нікого з дітей.

Я захихотіла і пригорнула його до себе.

— Якщо в цьому будинку додасться мешканців, він просто лусне. — Метью занурив голову у волосся біля моєї шиї, а потім відсахнувся.

— На тобі й досі ота пов’язка. Це означає, що коли помандруємо у минуле, ми не перестанемо бути тими, хто ми є у сьогоденні, й не забудемо про те, що трапилося з нами тут. — Його холодні руки заповзли мені під водолазку. — Зважаючи на твої нововідкриті таланти мандрівниці у часі, настільки точно можеш ти відміряти плин часу?

З насолодою побайдикувавши в минулому, ми повернулися в сьогодення саме вчасно — Емілі закінчила готувати салат.

— Бачу, подорож у часі пішла тобі на користь, Метью, — зауважила Сара, вдивляючись у його відпочиле обличчя. І винагородила його склянкою червоного вина.

— Дякую, Саро. А все тому, що я потрапив до гарних рук. — Він підняв склянку вгору, щоб випити на мою честь.

— Рада чути, — сухо відповіла Сара, звуком голосу нагадавши мою бабусю. І кинула кілька тоненьких шматочків редиски в здоровенну миску з салатом.

— А звідки взялася ця гігантська миска? Щось я раніше її не бачила, — спитала я і встромила носа в миску, щоб приховати свої почервонілі губи.

— Та це будинок розщедрився, — відповіла Емілі, поливаючи салат соусом. — Йому подобається годувати так багато голодних ротів.

Наступного ранку будинок дав нам знати, що він очікує поповнення до нашої компанії.

Сара, Метью і я обговорювали, куди мені податися під час наступної часової подорожі — до Оксфорда чи до «Семи веж», як на порозі раптом з’явилася Емілі з оберемком білизни в руках.