Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 22

Вампір різко звернув до бокової вулички і зупинився біля крихітного кафе, де численні місцеві мешканці похапцем натоптувалися їжею. Декотрі не поспішали — читали газети або базікали зі знайомими за сусідніми столиками. А ще я із задоволенням помітила, що всі вони пили чай із величезних чашок.

— А я й не знала про це кафе, — вирвалося у мене.

— Це сувора таємниця, — мовив вампір із грайливою усмішкою. — Місцеві завсідники не хочуть, щоб університетське начальство псувало своєю присутністю тутешню атмосферу.

Я механічно повернулася, щоб відчинити дверцята, та не встигла й до ручки доторкнутися, як Клермон, несподівано опинившись із протилежного боку дверей, вже відчиняв їх для мене.

— Як ви так швидко туди дісталися? — спитала я з ноткою невдоволення в голосі.

— Звичайна магія, — відповів вампір із напускною скромністю. Вочевидь, Клермон не лише не любив, коли жінки сперечалися з ним, а й коли вони самотужки намагалися відчинити дверцята його авто.

— Я й сама в змозі відчинити собі двері, — вперто сказала я, виходячи з машини.

— А чому сучасним жінкам так хочеться відчиняти дверцята неодмінно самотужки? Чому це для них так важливо? — різко спитав він. — Вам, мабуть, здається, що це свідчення вашої фізичної сили?

— Ні, це ознака нашої незалежності та самостійності, — відказала я, схрестивши руки на грудях. Я не люблю, коли мені перечать, але в цю мить я пригадала розповідь Кріса про те, як обійшовся Клермон із жінкою, яка ставила йому на прес-конференції надто багато запитань.

Вампір мовчки зачинив за мною дверцята авто і відчинив двері кафе. Але я не поворушилася, очікуючи, поки він піде всередину першим. Хвиля теплого вологого повітря винесла з кафе запах бекону та підсмаженого хліба. У мене побігла слина.

— Ви жахливо старомодна людина, — мовила я і, зітхнувши, вирішила не опиратися. Він хоче нагодувати мене гарячим сніданком, то нехай відчиняє переді мною двері хоч увесь ранок.

— Тільки після вас, — наполегливо сказав вампір.

Ми пішли вглиб кафе, петляючи між занятими столиками. У різкому яскравому світлі стельових ламп шкіра Клермона, яка в тумані здавалася майже нормальною, набула виразно блідого кольору. Такого виразного, що двоє людей озирнулися, коли ми проходили повз них. Вампір заціпенів.

«Не варто було сюди заходити», — майнула тривожна думка, коли я помітила, що дедалі більше людей витріщалися на нас.

— Здоровенький був, Метью, — почувся за шинквасом бадьорий жіночий голос. — Сніданок на двох?

Клермон розслабився, і його обличчя освітила легка посмішка.

— Так, Мері, на двох. Як там Ден?

— Досить здоровий, щоби скаржитися, що йому осточортіло стирчати в ліжку. Одужує потроху.

— Чудова новина, — прокоментував Клермон. — Коли звільнишся, принеси оцій дамі чаю, добре? Бо вона каже, що заради чашки чаю готова на вбивство.

— Тобі не доведеться цього робити, дорогенька, — усміхнулася мені Мері. — Ми тут подаємо чай, не вдаючись до кровопролиття. — Вивільнивши своє огрядне тіло з-за прилавку, вона повела нас до стола в закутку біля дверей на кухню. Два ламіновані аркуші меню з виляском впали на його поверхню. — Тут на тебе ніхто не витріщатиметься, Метью. Незабаром Стефані принесе вам чаю. Залишайтеся тут, скільки вам треба.

Клермон навмисне посадив мене спиною до стіни. А сам сів напроти, спиною до решти приміщення. Він нервував — скручував і розкручував ламіноване меню. У присутності інших людей вампір почувався знервовано і неспокійно, як і раніш у бібліотеці. І тільки коли ми залишалися удвох, йому було комфортніше.

Сенс його поведінки я збагнула завдяки своїм знанням про норвезьких вовків: Клермон захищав мене.

— Метью, вам здається, що від когось виходить загроза? Я ж говорила, що спроможна за себе постояти. — Цю фразу я сказала більш уїдливо, аніж хотіла.

— Я в цьому певен, звісно можете, — відказав він, але в його голосі бриніли нотки сумніву.

— Послухайте, — я намагалася говорити спокійно і розважливо. — Ви не підпустили їх до мене, щоб я могла працювати. — Сусідні столики були надто близько, тож я мала говорити непрямо. — І я вам за це дуже вдячна. Але тут повно звичайних людей. Єдина загроза може становити хіба що їхня надмірна увага до вас. Тому розслабтеся і вважайте, що у вас офіційний вихідний день.

Клермон кивнув убік касового апарата.

— Отой чоловік сказав своєму приятелеві, що ви маєте «смачний» вигляд.

Вампір намагався сказати цей жарт відповідним тоном, але при цих словах його обличчя спохмурніло і я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Не думаю, що він збирається відкусити від мене шматочок.

Вампір аж посірів.

— З того що мені відомо про сучасний сленг англійської, «смачна» жінка — це комплімент, а не погроза, — додала я.

Клермон наприндився ще більше.

— Якщо вам не подобається те, що кажуть інші люди, припиніть прислухатися до їхніх розмов, — порадила я, злегка роздратована його демонстративними ревнощами.

— Це легше сказати, аніж зробити, — зауважив він і зосередив увагу на соуснику.

До нашого столика підійшла молодша та дещо тендітніша копія Мері. Вона тримала тацю, на якій стояв величезний керамічний чайник та дві чашки.

— Молоко та цукор на столі, Метью, — кинула вона, обмацуючи мене цікавим поглядом.

Метью довелося вдатися до офіційних умовностей.

— Стеф, знайомся, це Діана. Вона приїхала з Америки.

— Та невже? А ви, бува, не з Каліфорнії? Мені страх як хочеться побувати в Каліфорнії.

— Ні, я живу в Коннектикуті, — відповіла я з жалем у голосі.

— Це один з отих невеличких штатів, еге ж? — розчаровано спитала вона.

— Так. І взимку там сніжить.

— Мені більше подобаються пальми та сонце.

При згадці про сніг вона втратила до мене всякий інтерес.

— Що замовлятимете?

— Я дуже-дуже голодна, — винувато мовила я і замовила подвійну яєчню, чотири грінки й чотири порції бекону.

Стефані, яка, безсумнівно, чула й «жахливіші» замовлення, записала моє без коментарів і забрала зі стола меню.

— Тобі тільки чай, Метью?

Вампір кивнув.

Коли Стефані відійшла подалі, я перехилилася через столик і змовницьким тоном спитала:

— А вони знають, хто ви насправді?

Клермон теж подався вперед, тепер його обличчя було за фут від мого. Сьогодні вранці він мав більш солодкий парфум, наче зі щойно зірваних гвоздик. Я мимоволі глибоко вдихнула цей запах.

— Вони знають, що я трохи не такий. Мері, може, й підозрює, що я «дуже» не такий, але вона переконана, що я врятував життя Дена, тому вирішила, що моя відмінність не має значення.

— А як ви врятували її чоловіка? — спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.

— Я побачив його в Редкліфі під час свого чергування — їм бракувало персоналу. Мері бачила раніш якусь телевізійну програму, де описувалися симптоми інсульту, і відразу ж розпізнала їх, коли чоловіку стало зле. Без неї він помер би, або став би інвалідом на все життя.

— А чому вона гадає, що саме ви врятували Дена? — Від гострого запаху, що йшов від вампіра, у мене паморочилося в голові. Я підняла кришку чайника, щоб змінити аромат гвоздик на терпкий запах чорного чаю.

— Спочатку його врятувала Мері, а в шпиталі у Дена почалася жахлива реакція на ліки, які йому ввели. Я ж сказав, що Мері — дуже спостережлива. Коли вона поділилася своїми побоюваннями з одним із лікарів, той від неї відмахнувся. Я… підслухав їхню розмову і втрутився.

— І часто ви зустрічаєтеся з пацієнтами? — Я розлила по чашках гарячущий чай — він був такий міцний, що в ньому, мабуть, і ложка стояла б. Мої руки злегка затремтіли від думки про вампіра, що крадеться шпитальними палатами поміж хворих та травмованих.

— Ні, тільки тоді, коли потрібно негайно втрутитися.

Підсунувши йому чашку, я уп’ялася поглядом у цукорницю. Він подав її мені. Я поклала рівно півложки цукру і налила рівно пів-чашки молока. Саме такий чай я любила собі готувати: чорний, як смола, трохи цукру, щоб дещо пригасити гостру гіркоту, а потім — стільки ж молока, щоб він став схожим на якусь тушковану страву. Здійснивши цю процедуру, я помішала суміш ложкою за годинниковою стрілкою. Нарешті я відчула, що вона вже не обпече мені піднебіння, і наважилася трохи відсьорбнути її. Клас! Те, що треба.