Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 29

— Це ви про отого монаха в бібліотеці? — ошелешено спитала я. — Та то ж ви налякали його, а не я!

— Дона Берно я знаю з тисяча сімсот вісімнадцятого року, — сухо зауважив Метью. — І він теж надто добре знає мене, щоби мене боятися. Ми з ним познайомилися на приватному прийомі у герцога Шандоського, де він виконував партію Дамона в опері Генделя «Ацис і Галатея». Запевняю вас, його налякала саме ваша потужна енергія, а не моя.

— Це світ реальних людей, а не казка, Метью. Звичайні люди мають над нами чисельну перевагу, хоча й бояться нас. І нема нічого потужнішого за людський страх — ні магії, ні сили вампірів.

— Нічого. Страх та схильність до заперечення очевидного — ось що вдається людям найкраще, Діано, але негоже відьмі копіювати їхню поведінку.

— Я нічого не боюся.

— Ні, боїтеся, — спокійно заперечив Клермон, підводячись із дивана. — Втім, мені здається, що вже час відвезти вас додому.

— Послухайте-но, — похапцем мовила я, бо потреба дізнатися більше про загадковий манускрипт відсунула на задній план решту моїх думок. — Ми обидва маємо цікавість до «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Вампір та відьма не можуть стати друзями, але чому б їм не співпрацювати?

— Не знаю, не впевнений, — безпристрасно і спокійно мовив він.

Усю дорогу до Оксфорда ми мовчали.

«Звичайні люди не розуміються на вампірах, — подумала я. — Щоби зробити їх страшними, люди уявляли їх кровожерними». Мене ж лякало не це, а якась психологічна віддаленість Метью та різкі зміни його настрою і раптові спалахи люті. Ми під’їхали до сторожки Нью-Коледжу, і Метью поквапився витягти з багажника мою циновку.

— Добрих вам вихідних, — сказав він голосом, позбавленим емоцій.

— Доброї ночі, Метью. Дякую, що звозили мене на йогу.

Мій голос був так само неемоційний, як і його, і я твердо вирішила не обертатися, хоча відчувала, як він проводжав мене своїм холодним поглядом.

Розділ 9

Метью переїхав ріку Ейвон по високому арковому мосту. Знайомий пейзаж шотландського графства Ланарк — зубчасті пагорби, похмуре небо та різкі контрасти кольорів — видався йому приємним та заспокійливим. Цей куточок Шотландії був не дуже веселий та гостинний, та його сувора краса чудово відповідала його теперішньому настрою. Невдовзі він звернув із траси на липову алею, що колись вела до палацу, а зараз йшла в нікуди; такий собі химерний рудимент колишнього величного життя, яким у наші дні ніхто не хотів жити. Біля заднього входу до колишньої мисливської хатинки, де грубий коричневий камін із тильного боку різко контрастував із кремовим ліпним фасадом, Метью зупинився, вибрався зі свого «ягуара» і витягнув із багажника мішки та торби.

Ошатні білі двері хатинки гостинно відчинилися.

— Маєш жахливий вигляд, — зауважив жилавий чорнявий демон з іскристими карими очима та гачкуватим носом. Рукою він притримував клямку дверей і уважно обдивлявся свого найліпшого приятеля з ніг до голови.

Геміш Осборн познайомився з Метью в Оксфорді років двадцять тому. Як і більшість створінь, вони були навчені боятися один одного і тому не знали, як їм слід поводитися. А потім, зрозумівши, що мають схоже почуття гумору та пристрасть до всіляких нестандартних ідей, стали друзями нерозлийвода.

Вираз гніву на обличчі Метью швидко змінила покора.

— Радий тебе бачити, — хрипко буркнув він, кидаючи біля дверей свої манатки. Вампір втягнув носом повітря, упиваючись чистим прохолодним запахом будинку, в якому вгадувалися відтінки старих тиньку та деревини, а також неповторний лавандово-м’ятний аромат Геміша. Вампір відчайдушно намагався позбутися запаху відьми, що застряг у його ніздрях.

Невдовзі з’явився Джордан, дворецький Геміша, — звичайна людина. Він приніс із собою лимонної поліровки для меблів та крохмалю. Усі ці запахи разом не змогли витіснити аромат жимолості та шандри, якими пахнула Діана, але таки істотно допомогли.

— Радий вас бачити, сер, — сказав Джордан, забираючи нагору торби Метью. Джордан був дворецьким старого гарту. Навіть якби йому й не платили щедро за нерозголошення таємниць свого роботодавця, він не виказав би жодній живій душі, що Осборн — демон і він час від часу розважає вампірів. Це було б немислимо, як проговоритися про те, що його інколи просили подати до сніданку бананові сандвічі з арахісовим маслом.

— Дякую, Джордане, — мовив Метью, роблячи вигляд, що уважно вдивляється в нижній зал, щоб не зустрічатися поглядом із Гемішом. — Бачу, ти придбав іще одного Гамільтона, — сказав він, захоплено поглянувши на незнайомий пейзаж на дальній стіні.

— Зазвичай ти не помічаєш моїх нових придбань, — відказав Геміш. — Як і Метью, він мав здебільшого оксфордський акцент із невеличкою домішкою. У його випадку ця домішка являла собою гаркавість, характерну простолюдинам Глазго.

— До речі, про нові придбання. Як там почувається Милий Пролісок Вільям?

Вільям — новий коханець Геміша — був звичайним чоловіком із настільки приємною та легкою вдачею, що Метью дав йому прізвисько за назвою весняної квітки. Прізвисько прижилося. І тепер Геміш користувався ним на підтвердження своєї ніжної симпатії, а Вільям же остогид місцевим квіткарям, бо скуповував горщики з пролісками і дарував їх друзям.

— Невдоволений, — хихикнув Геміш. — Бо я пообіцяв йому, що цей уїк-енд він спокійно проведе вдома.

— Ти ж знаєш, тобі не треба було приїжджати. Я цього не чекав. — Як і Вільям, Метью теж був невдоволений.

— Та знаю, знаю. Але ми вже досить давно не бачилися, а руїни замка Кадзоу мають у цю пору року особливий вигляд.

Метью не приховував спантеличення і роздратовано вирячився на Геміша.

— Господи, тобі й справді конче необхідно було вирушати на полювання, еге ж? — тільки й спромігся мовити Геміш.

— Так, і негайно, — відповів вампір уривчастим голосом.

— Чи маємо час, щоб випити, чи ти хочеш братися за справу невідкладно?

— Гадаю, що можна спочатку випити, — відповів Метью з лячними нотками в голосі.

— От і чудово. Маю для тебе пляшку вина, а для себе — трохи віскі.

Геміш попросив Джордана принести з льоху доброго вина одразу після дзвінка Метью. Він страшенно не любив пити сам-один, а Метью терпіти не міг віскі.

— Коли вип’ємо, розкажеш мені, чому тобі так терміново закортіло податися на полювання в прекрасний вересневий уїк-енд.

Геміш повів гостя наполірованою підлогою, а потім — нагору сходами до своєї бібліотеки. У дев’ятнадцятому сторіччі тут змонтували матово-коричневі панелі, зруйнувавши початковий задум архітектора вісімнадцятого сторіччя — створити для панянок достатньо світле й просторе приміщення, де вони могли б терпляче чекати своїх чоловіків, поки ті розважалися полюванням та спортивними вправами. Залишилася тільки оригінальна біла стеля, оздоблена гірляндами та заклопотаними ангелами — як постійний докір архітекторам сучасності.

Геміш із Метью вмостилися в шкіряних кріслах біля каміна, в якому вже весело стрибало полум’я, послаблюючи осінню прохолоду. Геміш показав вампіру пляшку вина, і той схвально цмокнув язиком.

— Оце саме те, що треба.

— Ще б пак. Джентльмени в фірмі «Беррі бразерс енд Радд» запевнили мене, що напій просто бездоганний. — Геміш налив другові вина і відкрив графин із віскі.

З келихами в руках, двоє чоловіків сиділи в приязно-товариській тиші.

— Вибач, що я тебе у все це втягнув, — почав Метью. — Ситуація справді важка. І… і складна.

Геміш хихикнув.

— Як і завжди — коли йдеться про тебе.

Метью відчував до Геміша симпатію почасти через його прямоту й відвертість, почасти через розсудливість і холоднокровність, не властиві іншим демонам, — його непросто було вивести з рівноваги. За багато років Клермон мав декількох друзів-демонів, однаковою мірою благословенних своїми талантами та проклятих своїми вадами. Але з Гемішем йому було найкомфортніше — без палких і пристрасних аргументів, вибухів хаотичної активності та небезпечних депресій. Час, проведений у компанії Геміша, складався з відрізків тиші, супроводжуваних оглушливо-гострими розмовами, забарвленими його примирливо-олімпійським ставленням до життя.