Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 38

Зал аж репався від створінь. Вони розділилися між собою. За довгим столом сиділи лише демони, але перед ними не лежало жодної книжки — ні згорнутої, ні розгорнутої. Вампіри із непорушно закляклими тілами та немиготливими очима сиділи за іншим столом. Відьми, здавалося, наполегливо й старанно працювали, але їхні насуплені брови були, скоріш, ознакою не зосередженості, а роздратування тим, що вампіри й демони випередили їх і зайняли місця ближче до сходів.

— То чи слід нам водитися разом? Чи думаєте, люди цього не помітять, — зауважила Міріам.

— І що ж я зробила не так цього разу? — пошепки спитала я.

— Нічого. Тут немає Метью, — діловито-спокійно пояснила Міріам.

— Чому ж вони так бояться його?

— Вам цікаво — ви й спитайте в нього. Я не знаю, бо зазвичай вампіри не пліткують. Але не переймайтеся, — сказала вона після невеличкої паузи, оголяючи гострі білі зубки. — Вони занурені в роботу, тож вам нема чого боятися.

Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам — вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.

— Діано, — звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. — Що ви замислили?

— Не ваше діло, — відрізала я, і Міріам зітхнула.

У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.

— Ви тут за старшого?

Він ствердно кивнув.

— Мене звуть Діана Бішоп, — мовила я, простягаючи руку.

— Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, — сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар — книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.

Це ім’я здалося мені знайомим, та я не могла з точністю пригадати, а те, що з вуст відьмака злетіли імена моїх батьків, мене занепокоїло. Я ковтнула клубок, що підступив до горла.

— Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.

— Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, — запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.

Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.

— Вам нема чого мене боятися, — мовив він із докором. — Навпаки — отого вампіра слід…

— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!

— Ви не розумієте усієї складності ситуації.

— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.

— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.

Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини — немов мав на це не менше право, аніж я сама.

— Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. — І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.

— Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися — ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.

— Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте — зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.

Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.

— Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.

Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.

Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.

— Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.

Демон поблажливо гмикнув.

— Невдовзі ви про все дізнаєтеся.

— А чи не могли б вони стежити за мною здалеку? Скажімо, з Шелдонського театру? Або з бару «Білий кінь»? — спробувала я полегшити їм завдання. — Якщо ви цього не зробите, читачі з-поміж звичайних людей невдовзі почнуть цікавитися неприємними питаннями. У них виникнуть підозри.

— Ми не такі, як ви, — замріяно-відсторонено мовив демон.

— Це означає, що ви не можете допомогти чи не хочете? — спитала я, приховуючи роздратування.

— І перше, і друге. Ми теж маємо право знати.

Ситуація ставала нестерпною.

— Я буду дуже вам вдячна, якщо ви зробите хоч що-небудь, щоби розрядити напруженість у залі.

Міріам і досі спостерігала за мною. Ігноруючи її, я повернулася за свій стіл.

Наприкінці цього геть непродуктивного дня я потерла перенісся, стиха вилаялася і зібрала свої манатки.

Наступного ранку відвідувачів у Бодліанській бібліотеці істотно поменшало. Міріам щось завзято шкрябала у нотатнику і навіть не підвела на мене очей, коли я пройшла повз неї. А Клермона знову не було видно. Та навіть у такій ситуації всі дотримувалися правил, які він недвозначно — хоча й мовчки — запровадив: створіння трималися за межами Сельден-Енду. Джиліан корпіла над своїми папірусами в середньовічному крилі; там перебували і двоє сестричок-вампіричок та кілька демонів. За винятком Джиліан, яка справді працювала, решта з респектабельністю лише робили вигляд, що працюють. А коли я, попивши перед обідом гарячого чаю, зазирнула до Верхнього читального залу, то на мене підняли очі лише кілька створінь. Серед них був і отой музичний демон-каволюб. Вітаючись, він злегка кивнув мені рукою і втаємничено підморгнув.

Я виконала досить великий обсяг роботи, хоча так і не надолужила те, що згаяла вчора. Почала я з прочитання алхімічних віршів — дуже заплутаних текстів, присвячених Марії, сестрі Мойсея. В одному рядку були такі слова: «З’єднаються наприкінці три речі, мов ланцюг, якщо ти три години поспіль пильнуватимеш». Зміст цих віршів залишався для мене таємницею, хоча, скоріш за все, тут ішлося про хімічну сполуку срібла, золота і ртуті. «Чи зможе Кріс влаштувати експеримент, описаний у цьому вірші?» — майнула думка, коли я розмірковувала над можливими хімічними процесами, які доведеться застосувати.

Я взялася за ще один анонімний твір, названий «Вірш про триєдиний софічний вогонь», і враз побачила аналогії між його візуальними образами та баченим мною вчора малюнком алхімічної гори, геть пронизаної копальнями, де шахтарі видобували дорогоцінні метали та камені.

Два древніх каменя знайшли у цій копальні,

Яку Священним місцем звали в давнину;

Тому, хто взнає їхню Силу, Обсяг і Ціну

Природу із природою зуміє пов’язати,

І з самородним золотом чи сріблом поєднати,

Відкриють ці два камені свої скарби.

Я мало не застогнала з досади. Якщо доведеться у своїх дослідженнях поєднувати не лише мистецтво з наукою, а й мистецтво з поезією, складності моєї роботи не позаздриш.