Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 41

Він пронизав мене поглядом.

— Ця книга — джерело нашої сили, як в минулому, так і в майбутньому. Тому не можна, щоб вона потрапила до рук вампірів, демонів чи людей.

Події цього дня почали даватися взнаки, і мені довелося міцно стиснути ноги, щоб вони не трусилися.

— Ніхто не зміг би зібрати всю цю інформацію в одній книзі.

— А перша відьма змогла, — відказав Нокс. — А з часом цю справу продовжили її сини та дочки. Це наша історія, Діано. І як же ж вам не прагнути захистити її від завидющих очей?

Нарешті повернувся декан — наче до цього він увесь час чекав під дверима. Атмосфера в кімнаті була задушливою від напруги, але він, здавалося, цього зовсім не помічав, перебуваючи у блаженному невіданні.

— Скільки гармидеру через дрібницю, — мовив Марш, хитаючи своєю сивою головою. — Першокурсники незаконно заволоділи якимось яликом. Їх знайшли — вони стояли під містком, добряче напідпитку і цілком задоволені своїм життям. Уявляю, що вони брехатимуть, щоби виправдати свої дії!

— Я рада, що все скінчилося нормально, — пробурмотіла я. Годинник пробив три чверті, і я підвелася. — Мені пора, бо маю домовленість на вечерю.

— А ви не хочете повечеряти з нами? — занепокоєно спитав декан. — Пітер так хотів поговорити з вами про алхімію.

— Наші шляхи ще перетнуться. І дуже скоро, — спокійним голосом мовив Нокс. — Мій візит був несподіванкою, а в молодої жінки є заняття кращі, аніж вечеря з такими старими дідуганами, як ми.

«Стережися Метью Клермона, — пролунав у моїй голові голос Нокса. — Він убивця».

Марш усміхнувся.

— Так, звісно. Сподіваюся, ми зустрінемось знов, коли першокурсники вгамуються.

«Спитай його про 1859 рік. Цікаво, чи поділиться він своїми таємницями з відьмою».

«Якщо ви про це знаєте, то що ж це за таємниці?»

Коли я відповіла на його телепатичне попередження у так само телепатичний спосіб, на обличчі Нокса відбилося здивування. Вже вшосте цього року я вдалася до магії, але обставини були й справді екстраординарними.

— Із задоволенням, декане. Іще раз дякую вам за те, що дозволили цього року попрацювати у вашому коледжі.

Я кивнула чаклуну.

— До побачення, пане Нокс.

Забравшись із помешкання декана, я, за старою звичкою, знайшла пристанище в критій аркаді. Я залишалася там, допоки мій пульс не вгамувався. Розум займало одне питання: що мені робити тепер, коли я почула погрози аж від двох своїх одноплеменців упродовж одного лише вечора. Відповідь прийшла швидко — чітка і прозоро-однозначна.

У своєму помешканні я розшукала в торбі зіжмакану візитку Клермона, а потім набрала перший із позначених на ній номерів.

Але він не відповів.

Коли машинний голос зазначив, що можна залишати повідомлення, я заговорила:

«Метью, це Діана. Вибач, що турбую тебе, коли ти вибрався за місто». — Я увібрала повні легені повітря, намагаючись відкинути відчуття провини, бо вирішила не розповідати Клермону про Джиліан та моїх батьків, обмежившись історією про Нокса. — «Нам треба поговорити. Дещо трапилося. Йдеться про чаклуна з бібліотеки. Його звуть Пітер Нокс. Коли прослухаєш моє повідомлення, зателефонуй, будь ласка, мені».

Раніше я запевнила Сару та Емілі, що жоден вампір не втручатиметься в моє життя. Та Джиліан Чемберлен і Пітер Нокс змінили мою думку. Тремтячими руками я опустила штори, замкнула двері й укотре пожалкувала, що мені трапився отой «Ешмол 782».

Розділ 11

Тієї ночі я не змогла заснути. Спочатку я сиділа на дивані, потім на ліжку, тримаючи при собі телефон. Навіть чайник із чаєм та купа повідомлень, що надійшли електронною поштою, не відволікали від подій учорашнього дня. Сама думка про те, що відьми та відьмаки вбили моїх батьків, здавалася мені дикою і неймовірною. Вона не вміщалася у свідомості. Та згодом мені вдалося таки викинути цей кошмар із голови — коли я розмірковувала про закляття, накладене на «Ешмол 782», та цікавість до нього Нокса.

Так і не заснувши до ранку, я помилася в душі й перевдягнулася. Дивно, але сама лише думка про сніданок викликала у мене огиду. Тож я пішла до бібліотеки і просиділа під дверима до відкриття, а потім пройшла до читального залу і сіла на своє звичне місце. Телефон я настроїла на вібровиклик і поклала до кишені, хоча зазвичай мене страшенно дратувало, коли в тиші читального залу раптом ні з того, ні з сього починав дзижчати і підстрибувати на столику чийсь телефон.

О дев’ятій тридцять до приміщення увійшов Пітер Нокс і сів навпроти. Ніби збираючись здати манускрипт, я підійшла до столика замовлень, щоби перевірити, чи Міріам є в бібліотеці. Виявилося, що є — і дуже зла.

— І чому отой відьмак приперся і сів саме там?!

— Та отож. Я працюю, а він безперервно витріщається мені в спину.

— От якби я була більшою на зріст, — похмуро мовила Міріам, — я б дала йому чортів.

— Мені чомусь здається, що великого зросту буде недостатньо, щоб зупинити оту істоту, — зауважила я з кривою посмішкою.

Коли до Сельден-Енду беззвучно — і без попередження — увійшов Метью, його прибуття не позначилося звичною крижаною квіткою на моїй спині. Натомість я відчула немов легенький дотик сніжинок — на голові, плечах та спині, немов він побіжно перевіряв, чи я й досі ціла і неушкоджена.

Я мимоволі вхопилася руками за стіл. Я не наважувалася обернутися — а може, то Міріам?

Коли ж я побачила Метью, серце моє гулко тьохнуло.

Але вампір більше не дивився в мій бік, він лютим поглядом уп’ялився у Пітера Нокса.

— Метью, — тихо позвала його я, встаючи з-за стола.

Насилу відірвавши погляд від чаклуна, він підійшов до мене. Гнівний вираз обличчя вампіра засмутив мене, і я мимовільно нахмурилася, від чого він заспокійливо всміхнувся мені.

— Наскільки я розумію, тут стає дедалі цікавіше. — Він стояв так близько до мене, що прохолодність його тіла відчувалася, як легенький свіжий вітерець спекотного літнього дня.

— Та все гаразд, якось розберемося, — обережно мовила я, не забуваючи про присутність Пітера Нокса.

— А ми можемо почекати з нашою розмовою? Принаймні до кінця дня? — Метью підняв руку і злегка торкнувся якогось виступу на своїй грудній клітці, який проглядався крізь тонку тканину його светра. «Цікаво, що ж то він носить біля свого серця?» — подумала я.

— До речі, ми могли б поїхати на йогу.

Хоча я й не спала всю ніч, перспектива поїздки до Вудстока у швидкому авто з гарною шумоізоляцією, а далі година медитативних занять — видалася мені привабливою.

— Це було б чудово, — щиро відповіла я.

— А чи не хочете, щоб я попрацював тут разом із вами? — спитав Метью, нахилившись до мене. Його запах був такий сильний, що у мене запаморочилося в голові.

— Це не обов’язково, — твердо відповіла я.

— Якщо передумаєте — дайте мені знати. А як ні, то зустрінемося о шостій біля Гертфорда. — Метью кілька секунд мовчки дивився мені у вічі. А потім, з огидою глянувши в бік Пітера Нокса, повернувся на своє місце.

Коли я йшла на обід повз його столик, Метью стиха кашлянув. Міріам роздратовано кинула олівець на стіл і пішла за мною. Нокс не піде за нами до кафе — Метью про це потурбується.

День здавався нескінченним, час тягнувся з черепашачою швидкістю, і мені насилу вдавалося не заснути. На п’яту годину я була вже готова піти, бо сидіти далі не мала сил. Нокс залишився в Сельден-Енді посеред різношерстого зібрання людських істот. Метью провів мене униз, і я радо побігла підтюпцем до свого помешкання, перевдяглася і взяла циновку. Коли авто Метью під’їхало до металевої огорожі Гертфорда, я вже чекала його.

— Щось ви сьогодні рано, — зазначив він з усмішкою, забираючи в мене циновку і кладучи її до багажника. Коли він допомагав мені сісти до машини, знову різко втягнув у себе повітря.

«Цікаво, які сигнали посилає йому запах мого тіла?» — подумала я.

— Нам треба поговорити.

— Не поспішаймо. Спершу давайте виберемося з Оксфорда. — Зачинивши за мною дверцята, Метью всівся на водійське місце.