Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 61

— А я й ніколи не казав, що можна, — відповів Метью з очима і досі темними від придушеного роздратування. — Але ми говоримо про потенційних читачів, тобто відьом, демонів та вампірів. Потрібно трохи надприродної здатності розуміти текст, трохи потойбічної креативності й трохи доброї пам’яті, щоби заповнити порожні місця. І все це разом може дати створінням ту інформацію, яку ми не хочемо бачити в їхніх руках.

— Яку ти не хочеш бачити в їхніх руках! — Я пригадала обіцянку, яку дала Агаті Вільсон, і рішучим голосом сказала: — Ти не кращий за Нокса. Тобі потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лише для того, щоб задовольнити свою власну цікавість — і все.

Я схопила свої речі, й відчула, як у мене засвербіли руки.

— Заспокойся. — У його голосі прослизнула нотка, яка мені не сподобалася.

— Годі попихати мною, — відказала я, відчуваючи, як посилюється свербіж у руках.

Я поглянула на пальці — між ними проскакували маленькі дуги синюватого вогню, які шкварчали на краях, немов бенгальські вогні в святковому торті. Кинувши комп’ютер, я підняла руки угору.

Я сподівалася побачити на обличчі Метью страх. А натомість побачила величезний інтерес.

— З тобою часто таке трапляється? — спитав він обережно-нейтральним тоном.

— Ой, ні! — скрикнула я і побігла на кухню, розсипаючи іскри.

Метью наздогнав мене біля дверей.

— Тільки не водою, — суворо наказав він. — Бо твої руки пахнуть електрикою.

Ага. Тепер зрозуміло, чому минулого разу я підпалила кухню.

Я мовчки завмерла, тримаючи руки піднятими догори. І ми чекали, поки голубизна щезла з кінчиків моїх пальців. Іскри згасли, залишивши після себе виразний запах горілої електропроводки.

Коли феєрверк остаточно завершився, Метью прихилився до одвірка з невимушеним виглядом аристократа доби Відродження, який зібрався позувати для власного портрета.

— Ну-ну, — мовив він із непорушністю орла, готового шугонути на свою здобич. — Цікаво — нічого не скажеш. Ти завжди така, коли злишся?

— І зовсім я не злюся! — відрізала я, одвертаючись від Метью. Але його рука рвучко вихопилася вперед і крутнула мене обличчям до нього.

— Ти так легко не відкрутишся. — Голос Метью прозвучав тихо, але у ньому знову з’явилася жорстока нотка. — Ти злишся — ще й як! Я сам щойно бачив. Є навіть доказ: ти пропалила щонайменше одну дірку в моєму килимі.

— Відпусти! — Мій рот скривився в гримасу, яку Сара саркастично називала «скажена миша». Її одної було достатньо, щоб мої студенти задрижали від страху. А в цю конкретну мить я сподівалася змусити Метью скоцюрбитися в клубок і покотитися геть. Щонайменше, я хотіла, щоб він відпустив мою руку, і вирватися звідси.

— Я попереджав тебе. Дружба з вампірами обтяжена ускладненнями та неприємними несподіванками. Наразі я не можу тебе відпустити — навіть якби хотів.

Я повільно опустила погляд на його руку. Метью роздратовано пирхнув і прибрав її, тож я повернулася і схопила свою торбу.

Та не слід було мені під час сварки з вампіром повертатися до нього спиною!

Метью рвучко обхопив мене руками ззаду і притиснув до своїх грудей так міцно, що я відчула кожен його напружений м’яз.

— А тепер, — проказав він мені прямо у вухо, — ми поговоримо як цивілізовані створіння про те, що сталося. Від цього ти нікуди не дінешся — і від мене також.

— Метью, відпусти, — сказала я і запручалася в його руках.

— Ні.

Ще ніколи жоден чоловік не відмовляв мені, коли я просила його щось припинити — чи то шмаркати носом у бібліотеці, чи то залазити мені під спідницю під час кіносеансу. Я знову запручалася. Але руки Метью ще міцніше стиснули мене.

— Припини борсатися, — сказав він, і мені здалося, що в його голосі прозвучали веселі нотки. — Ти втомишся раніше ніж втомлюсь я, запевняю тебе.

Коли я ходила на заняття жіночої самооборони, мене навчили, що треба робити, коли тебе хапають ззаду. Я підняла ногу, щоб гепнути його по пальцях ноги. Та Метью вчасно прибрав ногу, і натомість я щосили гепнула підлогу.

— Якщо хочеш, ми можемо робити отак цілий вечір, — пробурмотів він. — Але я щиро не рекомендую тобі цього робити. Бо моя реакція набагато швидша за твою.

— Відпусти — і ми поговоримо, — просичала я крізь стиснуті зуби.

Вампір тихо розсміявся, і його пряний віддих лоскотно торкнувся оголеної шкіри на моїй шиї.

— Так переговори не починають, Діано. Ні, ми говоритимемо саме в такому положенні. І я хочу знати, чи часто твої пальці палають блакитним вогнем.

— Нечасто. — На заняттях мій наставник вчив, що коли тебе хапають ззаду, то треба розслабитися і гнучко вислизнути з рук нападника. Та Метью натомість іще міцніше вчепився в мене. — Коли я була малою, я кілька разів підпалювала всілякі речі, здебільшого — кухонні шафи, але то траплялося, мабуть, через те, що я намагалася загасити руки, встромивши їх у раковину, а від цього вогонь тільки сильніше розгорявся. Ну, разів зо два підпалила штори у себе в спальні. І дерево біля будинку, але то було всього-на-всього лише маленьке деревце.

— А коли таке трапилося останній раз?

— Минулого тижня, коли мене розізлила Міріам.

— І як саме їй це вдалося? — поцікавився Метью, притиснувшись щокою до моєї голови. Це було приємно і заспокійливо — якщо не зважати на той факт, що тримав він мене силоміць.

— Вона сказала, що я маю навчитися сама себе захищати і не покладатися на тебе як на свого захисника. Фактично вона звинуватила мене в тому, що я поводжуся, мов викрадена лиходієм юна принцеса, що чекає на прекрасного принца, який визволить її з неволі. — Від одного спогаду про цей епізод кров моя скипіла, а руки знову засвербіли.

— Ти буваєш всякою, Діано, але засмучена юна принцеса — це точно не про тебе. Така реакція проявилася в тебе двічі впродовж менш, ніж тижня, — задумливо мовив Метью. — Що ж цікаво, дуже цікаво.

— Я так не вважаю.

— Та я й не сумніваюся, що ти так не вважаєш, але однаково це цікаво, — сказав Метью. — А тепер перейдімо до іншої теми.

Його рот повільно притулився до мого вуха, і я спробувала — але невдало — відхилитися від нього.

— Скажи мені, будь ласка, що це ще за дурниці про те, що мене не цікавить нічого, окрім древнього манускрипту?

Я спалахнула. Це вже було надто принизливо.

— Сара та Емілі сказали, що ти спілкуєшся зі мною лише тому, що тобі щось потрібно. І я вважаю, що це «щось» і є манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий».

— Але ж це неправда, невже ти не бачиш? — сказав Метью, ніжно провівши губами та щокою по моєму волоссю. І у відповідь моя кров заспівала. Це чула навіть я. Він знову розсміявся, цього разу — із задоволенням. — Не думаю, що ти в це повірила. Але я хочу знати напевне — повірила чи ні?

Я розслабилася, і обперлася об нього.

— Метью… — почала було я.

— Я відпускаю тебе, — перервав мене він. — Але не кидайся прожогом до дверей. Зрозуміло?

Ми знову стали здобиччю та хижаком. Якщо я побіжу, то його інстинкт скомандує йому наздогнати мене. Я кивнула, і він відпустив мене. Я стояла, злегка погойдуючись, бо відчувала химерну непевність у ногах.

— Що ж мені з тобою робити? — Він став руки в боки з кривою посмішкою на вустах. — Ти найнестерпніше і найбільш дратівливе створіння з усіх, що мені траплялися.

— Ще ніхто й ніколи не знав, що зі мною робити.

— О, в це я вірю! — сказав Метью і на мить затримав на мені уважний погляд. — Їдемо до Вудстока.

— Ні! У коледжі я в повній безпеці. — Якось Метью попереджав мене про вампірів та їхню схильність до надмірного покровительства. І мав рацію — мені це не сподобалося.

— Нічого подібного, — відказав він, сердито блиснувши очима. — Хтось намагався вломитися в твоє помешкання.

— Що? — я отетеріло роззявила рота.

— А то! Пам’ятаєш розхитаний замок?

І справді — на залізній поверхні замка з’явилося кілька подряпин. Але тоді я вирішила, що Метью не обов’язково про це знати.

— Ти залишатимешся у Вудстоці, поки Пітер Нокс не поїде з Оксфорда.