Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 68

Метью кивнув головою в напрямку вітальні.

— Ходімо туди. Нам треба поговорити.

Він вмостився на софі у дальньому кутку, а я всілася напроти. Пара від чаю огортала моє обличчя — таке собі легеньке нагадування про нещодавній відьмовій.

— Я хочу збагнути, чому Нокс вважає, що тобі вдалося зламати закляття, накладене на «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — мовив Метью, коли ми повсідалися.

Я детально пригадала розмову в помешканні декана.

— Він сказав, що закляття стають непевними в роковини свого накладення. Інші відьми — з тих, хто добре володіє ремеслом чаклунства — вже намагалися зламати його, але зазнали фіаско. І він вирішив, що я просто опинилася в потрібному місці в потрібний час.

— На «Ешмол сімсот вісімдесят другий» закляття наклала якась дуже талановита відьма, і я маю підозри, що зламати його майже неможливо. Жоден, хто намагався роздобути цей манускрипт раніше, не відповідав вимогам цього закляття, хоч якими б досвідченими в чаклунстві ці люди були, і незалежно від пори року. — Метью втупився поглядом у чашку. — А тобі це вдалося. Як і чому — ось у чім питання.

— В ідею про те, що саме я відповідаю вимогам закляття, яке наклали задовго до мого народження, повірити ще важче, аніж в якісь його зміни в день роковин. А якщо я відповідаю його вимогам, то чому це не сталося вдруге? — Метью розтулив був рота, але я похитала головою. — Ні, ти тут ні при чім.

— Нокс добре знається на чаклунстві й тому чудово розуміє, що закляття — непроста штука. Можливо, з плином часу закляття спотворюються, — якось невпевнено припустив Метью.

— От побачити б в усьому цьому якусь схему. — І перед очима у мене знову виник мій звичний білий стіл із розкладеними на ньому елементами головоломки. Я посовала туди-сюди декотрі складові — Нокса, манускрипт і моїх батьків, — але від цього картина не стала зрозумілішою. Голос Метью прорізався крізь мої роздуми.

— Діано?

— Гм-м, що?

— Що ти робиш?

— Та так, нічого, — похапливо відповіла я.

— Ти користуєшся магією, — сказав Метью, ставлячи свою чашку з чаєм. — Я нюхом це відчуваю. Сама поглянь — ти мерехтиш.

— Я роблю це тоді, коли не можу розгадати якусь загадку. — Я нахилила голову, щоб сховати очі, аби він не бачив, що мені нелегко і ніяково говорити на цю тему. — Я бачу перед собою білий стіл і багато різноманітних складових. У кожної — своя форма та колір, і вони перетасовуються, аж поки не набудуть певної структури. Коли ж ця структура утвориться, то її компоненти припиняють рухатися і перетасовуватися, а це означає, що я — на правильному шляху.

Метью надовго замислився і відповів не відразу.

— А часто ти граєш в таку гру?

— Увесь час, — неохоче відповіла я. — Поки ти був у Шотландії, я збагнула, що це теж магія, щось схоже на те, коли ти, не обертаючись, знаєш, хто на тебе дивиться.

— А знаєш, у цьому теж є схема, — сказав Метью. — Ти вдаєшся до магії тоді, коли не хочеш думати.

— Ти про що? — здивовано спитала я, і шматочки головоломки застрибали на білому столі.

— Коли ти рухаєшся, то не думаєш, принаймні раціональною частиною свого інтелекту. Коли ти бігаєш, веслуєш або займаєшся йогою, ти десь в іншому місці. Коли раціональна частина твого розуму не стримує твої магічні здібності, вони й виявляються.

— Перед тим як з’явився відьмовій, я розмірковувала. Та він таки з’явився.

— Так, але в ту мить ти відчувала сильну емоцію, — пояснив Метью, нахилившись вперед і спершись ліктями на коліна. — А сильна емоція завжди відсуває раціональне на другий план. Те ж саме трапилося, коли твої пальці замерехтіли синім вогнем під час спілкування з Міріам, а потім і зі мною. А цей твій білий стіл просто є винятком із загального правила.

— Тож виявляється, що змін настрою та фізичних вправ достатньо, для того, щоб привести в дію ці сили? Кому ж захочеться бути відьмою, коли щось настільки просте й незначуще здатне призвести до вибуху шаленства, до катастрофічних наслідків?

— Гадаю, багато кому. — Метью відвернув погляд. — Хочу попрохати тебе зробити дещо для мене, — сказав він, і софа скрипнула, коли вампір знову повернувся до мене. — І я хочу, щоб ти добряче подумала, перш ніж відповісти. Згода?

— Згода, — кивнула я.

— Я хочу відвезти тебе додому.

— Я не збираюся повертатися до Америки, — відповіла я, виконавши його прохання: подумала аж п’ять секунд.

Метью похитав головою.

— Не до тебе додому. До мене. Тобі конче необхідно покинути Оксфорд.

— Я вже сказала тобі, що згодна поїхати до Вудстока.

— Діано, Стара хатинка — то просто мій маєток, — терпляче пояснив Метью. — А мій дім — у Франції, і саме туди я й хочу тебе забрати.

— До Франції? — Я відкинула з очей пасмо, щоб краще бачити вампіра.

— Відьмаки й відьми вкрай серйозно налаштовані на те, щоб роздобути «Ешмол сімсот вісімдесят другий» і приховати його від інших створінь. Їхня теорія про те, що ти свідомо зламала закляття, а ще знатність твого роду Бішопів — оце і все, що тримало їх від тебе на поштивій відстані. Коли Нокс та решта дізнаються, що ти не вдавалася до чаклунства, щоб отримати той манускрипт — бо закляття було накладене так, щоб воно відкрилося саме для тебе, — то вони неодмінно забажають дізнатися, чому так сталося і як.

Раптом переді мною знову виник знімок із моїми мертвими батьками, і я заплющила очі.

— І при цьому вони вже не будуть дотримуватися правил ввічливості.

— Мабуть, що ні. — Метью глибоко вдихнув, і на лобі в нього пульсонула жилка. — Я бачив те фото, Діано. Тому я хочу відвезти тебе подалі від Пітера Нокса та бібліотеки. Я хочу, щоб ти трохи побула під моїм дахом.

— Джиліан сказала, що моїх батьків убили відьми. — Коли зустрілася поглядом із Метью, мене вразило — якими маленькими були його зіниці. Бо зазвичай були вони великі й чорні, але сьогодні з Метью щось було не так. Шкіра його стала менш блідою, а його зазвичай бліді губи злегка порожевіли. — Вона сказала правду?

— Точно не знаю, Діано. Нігерійці з народності хауса вважають, що джерелом відьминої сили є камені, що містяться в шлунку. Вочевидь, хтось хотів знайти ці камені в нутрощах твого батька, — співчутливо сказав він. — Тому цілком імовірно, що твоїх батьків убили відьми.

Почулося тихеньке «клац!», і на автовідповідачеві заблимав індикатор. Я досадливо простогнала.

— Твої тітки телефонують вже вп’яте, — зазначив Метью.

Хоч як би я не прикручувала звук, вампір із його слухом все одно почує розмову. Я підійшла до столика з телефоном і взяла слухавку.

— Та вдома я, вдома, добре тебе чую! — почала я, перекриваючи схвильований голос моєї тітки.

— А ми вже думали, що ти загинула, — сказала Сара. І раптом мене ошелешила думка, що ми двоє — останні з роду Бішопів. Я уявила, як тітка сидить зараз на кухні з розпатланим волоссям, судомно притиснувши до вуха слухавку. Сара старіла, тому, незважаючи на її гонористий та сварливий характер, її явно захитав та вибив із колії той факт, що я була десь далеко, і наді мною нависла смертельна небезпека.

— Я не загинула. Я у себе вдома, а зі мною Метью, — сказала я і слабко всміхнулася йому. Та він не посміхнувся мені у відповідь.

— Що там відбувається? — втрутилася в розмову Ем. Коли загинули мої батьки, волосся Емілі за кілька місяців посивіло. Вона була ще молодою — їй і тридцяти не виповнилося, — але після тієї трагедії вона стала така хвороблива й худа, що, здавалося, її могло здути поривом вітру. Як і моя тітка, вона була не в захваті від того, що, згідно з її шостим чуттям, відбувалося в Оксфорді.

— Я просто спробувала ще раз замовити манускрипт, і все, — безжурно сказала я, намагаючись не стурбувати моїх тіток іще більше. Метью несхвально втупився на мене, і я відвернулася. Але це не допомогло. Його крижані очі свердлили мені спину. — Але цього разу він із книгосховища не повернувся.

— А ти гадаєш, що ми телефонуємо тобі через книгу? — суворо спитала Сара.