Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 86

Ізабо рішуче наблизилася до палі, що стирчала в небо на кільканадцять футів, і підняла роздвоєний чорний прапор із зображенням змія уробороса. Прапор замайорів у тьмяному світлі дня, і змій, що кусав себе за хвіст, затріпотів на вітрі, як живий. Я підбігла до протилежного краю зубчастої стіни і поглянула вниз. Звідти на мене дивився Доменіко.

Навдовзі схожий прапор затріпотів на вершечку якоїсь будівлі у селі, і вдарив дзвін. Чоловіки й жінки неквапливо повиходили з будинків, барів, контор і повернули голови на маєток «Сім веж», над яким майорів на вітру древній символ вічності та відродження. З німим запитанням на обличчі я поглянула на Ізабо.

— Це емблема нашої родини й попередження мешканцям села, щоб вони були насторожі, — пояснила вона. — Цей стяг ми вивішуємо лише тоді, коли до нас заявляються небажані гості. Селяни вже звикли жити поруч із вампірами, і хоча їм нема чого нас боятися, ми тримаємо прапор для таких випадків, як сьогоднішній. У світі багато вампірів, яким не можна довіряти, Діано, і Доменіко Мікеле — один із них.

— Вам не треба мені цього пояснювати, я й так розумію. Хто він, у біса, такий?

— Один із найдавніших приятелів Метью, — стиха мовила Ізабо, не зводячи очей зі свого сина. — І ця обставина робить його дуже небезпечним ворогом.

Я знов поглянула на Метью; він досі перемовлявся з Доменіко через чітко позначену нейтральну смугу. Раптом їхні фігури злилися у сіро-чорну пляму хаотичних рухів. Через кілька секунд із цієї плями вилетів Доменіко і полетів до того самого каштану, біля якого ми його нещодавно помітили. Він гепнувся об нього з таким гучним хряскотом, що аж луна розляглася по саду.

— Браво, Метью, — стиха мовила Ізабо.

— А де Марта? — спитала я, зиркнувши через плече у напрямку сходів.

— У залі. Про всяк випадок, — пояснила Ізабо, не зводячи очей із сина.

— Невже сюди може заявитися Доменіко і порвати мені горлянку?

Ізабо спрямувала на мене погляд своїх блискучих чорних очей.

— Це було б надто легко й просто, моя люба. Спочатку він із тобою побавився б. Він завжди любив побавитися зі своєю здобиччю. До того ж Доменіко любить грати на публіку.

До горла у мене підкотився клубок.

— Я здатна сама за себе постояти.

— Так, здатна, якщо така дужа, як вважає Метью. Відьмам добре вдається самозахист. Це я швидко усвідомила й у мене різко поменшало бажання з ними зв’язуватися, — зауважила Ізабо.

— А що це за Конгрегація, про яку говорив Доменіко? — спитала я.

— Це рада з дев’яти представників — по три від демонів, відьом та вампірів. Її утворили в часи хрестових походів, щоб знизити небезпеку викриття нас звичайними людьми. Ми виявили необережність — брали надто активну участь у їх політиці та інших формах безумства, — з гіркотою в голосі пояснила Ізабо. — Ми змушені були піти на домовленість через амбіції, пиху й пожадливість створінь на кшталт Доменіко, які були постійно невдоволені своїм місцем у житті й завжди прагнули більшого.

— І ви погодилися на певні умови? — Мені здавалося абсурдом те, що угода, укладена створіннями ще у середньовіччі, могла вплинути на наші з Метью стосунки.

Ізабо кивнула; вітер підхопив пасмо її густого, ретельно доглянутого волосся і кинув їй на обличчя.

— Коли представники інших видів починали водитися один з одним, вони ставали надто помітними. Звичайні люди завжди з підозрою ставилися до нашого розуму та непересічних здібностей. Хоч ці нещасні створіння і не такі швидкі думкою, як ми, та вони й не ідіоти.

— Під словом «водитися» ви мали на увазі не лише спільні вечері й танці?

— І вечері, й танці, і співи, і те, що трапляється потім, як природний наслідок — усе це заборонили, — уточнила Ізабо. — До укладення угоди ми були пихатими й нахабними. Нас тоді було набагато більше, і ми звикли брати те, що хотіли — будь-якою ціною.

— А чого ще стосується ця домовленість?

— Нею забороняється й участь у політичній та релігійній діяльності. Надто багато володарів та пап були потойбічними створіннями. Коли звичайні люди почали вести свої літописи, стало набагато важче переходити з одного життя в інше. — Ізабо мимовільно здригнулася. — Зокрема, вампірам стало важко придурюватися мертвими і розпочинати нове життя, коли поруч так багато людей, які увесь час нишпорять та винюхують.

Я зиркнула на Метью та Доменіко, але вони й досі стояли під стінами шато і про щось сперечалися.

— Отже, — мовила я, загинаючи палець, — не можна водитися зі створіннями іншого виду. Не можна будувати кар’єру в людській політиці та релігії. Що ще? — Вочевидь, ксенофобія моєї тітки Сари та її несамовитий спротив моєму бажанню вивчати право пояснювалося саме недосконалим знанням цієї древньої домовленості.

— Та є дещо. Якщо якесь із створінь порушить цю домовленість, Конгрегація зобов’язана вжити заходів і втілити дану клятву в життя. — Між нами запала напружена тиша. — Як мені відомо, подібних прецедентів іще не траплялося, — похмуро сказала Ізабо. — Тому дуже добре, що ви обоє не пішли на порушення домовленості.

Минулої ночі я попрохала Метью піти зі мною до ліжка — тільки й того. Але він знав, що це не просте прохання. Не в мені він був невпевнений і не у своїх почуттях. Метью хотів дізнатися, як далеко зайдуть наші стосунки, поки втрутиться Конгрегація.

Відповідь прийшла без зволікань. Вони не збиралися дозволити нам зайти надто далеко.

Моє полегшення швидко змінилося на гнів. Якби ніхто не заперечував проти наших стосунків, усе йшло природним шляхом, Метью, мабуть, ніколи й не розповів би мені ні про Конгрегацію, ні про домовленість. І його мовчанка мала б негативні наслідки для моїх стосунків із моєю та його родинами. Я так і жила б до старості, гадаючи, що моя тітка та Ізабо були звичайнісінькими упередженими фанатичками. А вони, виявляється, дотримувалися угоди, укладеної багато-багато років тому — що було менш зрозумілим, але більш виправданим.

— Вашому сину слід припинити приховувати від мене важливі відомості. — Мій гнів посилювався із поколюванням пальців. — А вам варто непокоїтися не про Конгрегацію, а про те, що я зроблю, коли побачу його знову.

Ізабо пирхнула.

— Ви й пальцем поворухнути не встигнете, як він вишпетить вас за те, що ви перед Доменіко поставили під сумнів його владу й авторитет.

— Його влада на мене не поширюється.

— Ви, дорогенька, ще багато чого не знаєте про вампірів, — відказала вона самовдоволено.

— А ви ще багато чого не знаєте про мене. І Конгрегація теж не знає.

Ізабо обхопила мене за плечі й уп’ялася пальцями в мою плоть.

— Діано, це не гра! Метью ладен відвернутися від створінь, яких знав сторіччями, заради захисту вашого права бути у своєму короткочасному житті тим, ким здумається. І я благаю вас — не дайте йому зробити це. Бо якщо він стоятиме на своєму, його вб’ють.

— Він сам собі хазяїн, Ізабо, — холодно відказала я. — Я не збираюся казати Метью, що йому слід робити.

— Так, але ви в змозі відвадити його від себе. Сказати, що відмовляєтеся порушити домовленість заради нього ж самого, або заявити, що не відчуваєте до нього нічого, окрім звичайної цікавості — відьми відомі своєю легковажністю. — Вона відштовхнула мене від себе. — Якщо ти кохаєш його, ти знайдеш потрібні слова.

— Скінчилося! — гукнула зі сходів Марта.

Ми з Ізабо кинулися до краю вежі. Зі стайні вискочив чорний кінь із вершником, перестрибнув через загорожу і зник у лісі, гуркочучи копитами.

Розділ 22

Відтоді як Метью подався геть на Балтазарі, ми сиділи в салоні втрьох і чекали його повернення. Тіні довшали, день ось-ось змінять сутінки. У чистому полі звичайна людина вже, мабуть, до півсмерті замордувалася б із таким гігантським ваговозом, як Балтазар. Однак події сьогоднішнього ранку нагадали мені, що Метью — не людина, а вампір із численними таємницями, складним заплутаним минулим та ворогами, що наганяють страх.

Нагорі гупнули, зачиняючись, двері.