Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 9

Зважаючи на те, що мої співрозмовниці були відьмами, сенсу щось приховувати не було.

— У бібліотеці я натрапила на вампіра, якого раніше не зустрічала. Його звуть Метью Клермон.

На тому боці слухавки запала тиша — то Емілі подумки перебирала свою картотеку відомих представників нечистої сили. Сара теж трохи помовчала, зважаючи — вибухнути гнівною тирадою чи ні.

— Сподіваюся, його легше буде спекатися, аніж тих демонів, яких ти так полюбляєш до себе приваблювати! — різко кинула вона.

— Демони не турбували мене відтоді, як я кинула грати у виставах, — відказала я.

— Е, ні, був іще один демон, котрий проник за тобою до бібліотеки Байнеке, коли ти тільки-но розпочала свою роботу в Йєльському університеті, — нагадала мені Ем. — Він просто блукав вулицями — і надибав тебе.

— Він же був психічно неврівноважений! — заперечила я. Як і випадкове застосування чаклунства до зламаної пральної машини, той факт, що я привернула увагу поодинокого допитливого демона не міг, на мою думку, зараховуватися мені в пасив.

— Всяка нечисть тягнеться до тебе, немов бджоли на мед, Діано. Але демони і близько не стоять біля вампірів у плані небезпечності. Тому тримайся подалі від того Метью Клермона, — жорстко наказала Сара.

— А з якого дива я буду прагнути його компанії? — спитала я, інстинктивно торкнувшись пальцями шиї. — Між нами немає нічого спільного.

— Справа не в цьому, — відказала Сара, підвищуючи голос. — Відьмам, вампірам та демонам не можна сходитися. І ти це знаєш. Коли це відбувається, то звичайним людям легше нас виявити. Тому жоден демон чи вампір не вартий того, щоби наражати себе на такий ризик.

Єдиними істотами у світі, яких Сара сприймала всерйоз, були інші відьми. До звичайних людей вона ставилася роздратовано-поблажливо як до дрібних істот, сліпих до навколишнього світу. Демони були для неї як вічні підлітки, яким не можна довіряти. Вампіри ж у її ієрархії нечисті стояли набагато нижче котів і, принаймні, на одну сходинку нижче звичайних дворняг.

— Ти вже розповідала мені про правила, Саро, — нагадала я.

— Але не кожен дотримується правил, мила моя, — зауважила Ем. — Що він від тебе хотів?

— Сказав, що цікавиться моєю науковою роботою. Але він — не науковець, тому в це важко повірити, — відповіла я, нервово смикаючи пальцями стьобану ковдру на ліжку. — До речі, запросив мене на вечерю.

— На вечерю? — здивовано запитала Сара.

Емілі розсміялася.

— У ресторанному меню мало страв, котрі сподобаються вампіру.

— Але я впевнена, що більше його не побачу. Якщо вірити його візитній картці, він керує роботою аж трьох лабораторій і обіймає посади на двох факультетах.

— Що ж, для вампірів це типово, — задумливо промимрила Сара. — Таке буває, коли маєш у розпорядженні майже необмежений час. І облиш смикати ковдру, бо скоро дірку в ній просмикаєш. — Тітка, вочевидь, увімкнула свій відьмацький радар на всю потужність і тепер не лише чула мене, а й бачила.

— Не схоже, що цей вампір цупить гроші у підстаркуватих жінок і проциндрює чужі статки на фондовому ринку, граючи на курсах акцій, — відказала я. Тітці завжди не давав спокою той факт, що вампіри мали репутацію казково багатих істот. — Він займається біохімією, а ще — якоюсь лікарською діяльністю; його цікавить мозок людини.

— Все це справді дуже цікаво, Діано, але що він від тебе хотів? — моє роздратування Сара урівноважила своєю нетерплячістю — всі відьми з роду Бішопів прекрасно володіли цією комбінацією захисних ударів.

— Не до ресторану сходити, ясна річ, — сказала Емілі з упевненістю в голосі.

Сара пирхнула.

— Він щось хотів. Вампіри та відьми не ходять на побачення. Звісно, якщо він не хотів повечеряти тобою. Вампіри більше за все полюбляють смак відьмацької крові.

— Може, йому просто стало цікаво. А можливо, йому справді подобається твоя наукова робота, — зауважила Ем із таким сарказмом у голосі, що я мимоволі розсміялася.

— Цієї розмови між нами не було б, якби ти застосувала хоч якісь елементарні засоби безпеки, — суворо мовила Сара. — Наприклад, захисне закляття, чи вдалася до своїх талантів провидиці, а також…

— Я не збираюся користуватися магією чи чаклунством, аби дізнатися, навіщо вампір запросив мене на вечерю, — твердо відказала я. — Про це навіть мови не має бути, Саро.

— Тоді не телефонуй нам і не питай у нас порад, якщо ти не бажаєш їх чути, — гнівно відрізала тітка, відома своєю вибуховою вдачею. І поклала слухавку, перш ніж я встигла їй відповісти.

— Сара дуже за тебе турбується, ти ж знаєш, — вибачливо мовила Емілі. — І їй незрозуміло, чому ти не бажаєш вдатися до власних талантів хоча б для самозахисту.

Я вже колись пояснювала їм: бо мої таланти потягнуть за собою небажані наслідки. І спробувала пояснити ще раз.

— Це небезпечна справа, Ем. Сьогодні я захищу себе від вампіра у бібліотеці, завтра захищу себе від незручного запитання на лекції… І невдовзі почну свідомо підбирати такі теми досліджень, які неодмінно — а я знатиму це наперед — забезпечать мені отримання грантів. А мені важливо, щоб я здобула репутацію самотужки. Якщо я почну користуватися магією, то мій успіх вже не належатиме повністю мені одній. Я не хочу бути ще однією відьмою з роду Бішопів.

Я була розтулила рота, щоб розповісти Емілі про манускрипт «Ешмол № 782», але щось змусило мене змовчати.

— Та знаю, знаю, дорогенька, — заспокійливо мовила Ем. — Я все прекрасно розумію. Але Сара не може не турбуватися про твою безпеку. Ти — єдина рідня, яка у неї лишилася.

Я провела руками по волоссю, і мої пальці завмерли на скронях. Ці розмови завжди змушували мене згадати про батька й матір. Я завагалася, бо мені не хотілося розповідати про тривожне відчуття, яке не давало мені спокою.

— Що? Ти щось хочеш сказати? — спитала Емілі, інстинктивно відчувши мій неспокій.

— Він звідкись знав моє ім’я. Я його ніколи раніш не бачила, але він знав, хто я.

Ем швидко перебрала можливі варіанти.

— Може, він бачив твоє фото у твоїй останній книзі?

Я з полегшенням зітхнула, навіть не усвідомлюючи, що аж дух затамувала.

— Та отож. Напевне, так воно й було. Просто я раніш не докумекала. От дурепа! Передай Сарі мій поцілунок, добре?

— Аякже. І все ж таки, Діано, будь обережна. Цілком можливо, що англійські вампіри поводяться з відьмами не так чемно й виховано, як американські.

Я всміхнулася, пригадавши уклін, із яким Метью Клермон зі мною попрощався.

— Гаразд, буду. Але не турбуйтеся. Скоріш за все, я його більше не побачу.

Емілі промовчала.

— Ем, що таке? — спитала я її.

— Та нічого. Я б не робила такого висновку. Час покаже.

Ема не мала таланту провидиці, яким славилася моя мати, але щось не давало їй спокою. Переконати іншу відьму в справедливості своїх лихих передчуттів було справою майже безнадійною. Тому Емілі й не сказала мені про свої побоювання стосовно Метью Клермона.

Поки що не сказала.

Розділ 3

Вампір сидів у затінку критого аркового мосту над Нью-Коледж-лейн, що з’єднував частини Гертфордського коледжу. Спиною він прихилився до кам’яної стіни однієї з новіших будівель коледжу, а ногами вперся в дах мосту.

Ось внизу з’явилася відьма. Вона навдивовижу впевнено йшла нерівною бруківкою, що починалася за межами Бодліанської бібліотеки. Прискорюючи крок, вона пройшла під вампіром. Нервозність робила її молодшою, ніж вона насправді була, і підкреслювала її вразливість та незахищеність.

«Так он яка вона, ця знаменита жінка-історик», — саркастично пхикнув вампір, подумки гортаючи сторінки її життя. Метью бачив її фото, але очікував, що доктор Бішоп виявиться старшою, враховуючи її професійні досягнення.

Попри хвилювання, Діана Бішоп ішла, випрямивши спину і розправивши плечі. Може, її й не так легко залякати. Це можна передбачити з її поведінки у бібліотеці. Вона зустріла його погляд без найменшого натяку на страх, який він уже звик бачити в очах не-вампірів. І вампірів також.