Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 97

Досвідчені руки вампірки забігали від торбочки до торбочки, наповнюючи їх і зав’язуючи шнурочками. Коли ми скінчили наші «заняття», Марта зварила чаю з мішечка, який я наповнила сама.

— Як смачно! — замурмотіла я, радісно сьорбаючи свіжий трав’яний чай.

— Візьмеш із собою до Оксфорда. Питимеш по чашці на день. І ніколи не хворітимеш, — відповіла Марта; вона зібрала торбочки і поскладала їх до бляшанки. — Коли тобі знадобиться ще, ти знаєш, як робити чайну суміш.

— Марто, та не треба давати мені все! — запротестувала я.

— Питимеш це за здоров’я своє і Марти, зрозуміла?

— Аякже. — Як же я могла суперечити єдиному своєму союзнику в цьому домі, та ще й людині, яка мене годувала!

Напившись чаю, я піднялася до кабінету Метью й увімкнула комп’ютер. Від верхової їзди у мене боліли передпліччя, тому я перенесла комп’ютер та манускрипт на стіл Метью, сподіваючись, що там працювати зручніше, аніж за столом біля вікна. Та, на жаль, шкіряне крісло було зроблене під людину з Метью заввишки, а не під мене, — коли я сіла в нього, мої ноги не дістали до підлоги.

У кріслі Метью я хоч якось відчула себе ближчою до нього, тому не поспішила вставати, сиділа і чекала, поки завантажиться мій комп’ютер. В око мені впав якийсь темний предмет, запханий на горішню полицю. На тлі дерева та книжкових корінців помітити його з першого погляду було непросто. Втім, із місця, на якому сидів Метью, його обриси проглядалися досить чітко.

То була не книга, а старовинний дерев’яний брусок восьмикутної форми. З кожного боку були вирізьблені крихітні ракоподібні вікна. Від віку цей предмет почорнів, потріскався і деформувався.

Від жалю і смутку в мене стиснулося серце: я здогадалася, що то була дитяча іграшка.

Метью зробив її для Лукаса ще тоді, коли не був вампіром, коли будував першу церкву. І засунув у куток на полицю, де її ніхто б не помітив — окрім нього. Щоразу, сідаючи за свій стіл, він не міг на неї не поглянути.

У кріслі Метью я уявляла його поруч із собою, вважаючи, що ми — єдині у цьому світі. Навіть Доменіко та Ізабо з її випробуваннями не розхитали моєї впевненості в тому, що наша близькість — це наша з ним справа, і нічия інша.

Але оця дерев’яна вежа, з любов’ю зроблена немислимо давно, враз поклала край цим ілюзіям. Треба було зважати на дітей, як живих, так і померлих. Йшлося не лише про нас, а й про цілі родини, включно з моєю, родини зі складною та заплутаною генеалогією та з глибоко закарбованими забобонами. Сара й Ем ще не знали, що я покохала вампіра. Настав час поділитися з ними цією новиною. Ізабо була в салоні — розставляла квіти у високу вазу, що стояла на безцінному секретері доби Людовіка Чотирнадцятого. Я анітрохи не сумнівалася, що цей предмет умеблювання є оригінальний, і Ізабо була першою — і останньою його власницею.

— Ізабо? — звернулася я до неї з ледь помітним ваганням у голосі. — Тут є телефон, яким я могла б скористатися?

— Він зателефонує тобі, коли у нього виникне потреба або бажання поговорити з тобою, — сказала вона, обережно вставляючи гілочку з пожовклим, але не опалим листям посеред золотистих та білих квітів.

— Я не збираюся телефонувати Метью, Ізабо. Мені треба поговорити зі своєю тіткою.

— Відьмою, яка дзвонила нам вчора чи позавчора? — спитала вона. — А як її звати?

— Сара, — відповіла я, нахмуривши брови.

— І вона живе з якоюсь жінкою, здається, її звуть Емілі, так? — знову спитала Ізабо, вставляючи у вазу білі троянди.

— Так, її звати Емілі. А в чім проблема?

— Жодної проблеми, — відповіла Ізабо, змірявши мене поглядом поверх квітів. — Просто вони обидві — відьми, ось у чім річ.

— У цім, а ще в тім, що вони кохають одна одну.

— Сара — гарне ім’я, — продовжила Ізабо так, наче й не почула мене. — Звісно, ти ж знаєш цю легенду.

Я похитала головою. Ізабо так само запаморочливо змінювала теми розмов, як Метью підпадав під раптові зміни настрою.

— Матір Ісака звали Сарай, що означало «сварлива». Та коли вона завагітніла, Бог змінив її ім’я на Сара, що означало «княгиня».

— У моєму випадку більш підходящим є ім’я Сарай, — зауважила я, чекаючи, поки Ізабо скаже мені, де телефон.

— Емілі — теж гарне ім’я, міцне й енергійне римське ім’я, — зауважила Ізабо, злегка вкоротивши гострими нігтями стебло троянди.

— А що означає Емілі, Ізабо? — спитала я, втішаючись тим, що інших членів родини я не мала.

— Воно означає «працьовита». Втім, найцікавіше ім’я мала твоя мати. Ребекка означає «полонянка», або «зв’язана», — пояснила Ізабо, зосередженою нахмуривши брови і обдивляючись вазу то з одного, то з іншого боку. — Цікаве ім’я — як для відьми.

— А що означає твоє ім’я? — роздратовано спитала я.

— Я не завжди була Ізабо, це ім’я вподобав для мене Філіп. Воно означає «Божа обіцянка». — Вона трохи повагалася, вивчаючи поглядом моє обличчя, а потім наважилася відповісти. — Моє повне ім’я — Женев’єва Мелізанда Хелена Ізабо Од де Клермон.

— Красиво звучить. — Терпіння повернулося до мене, бо я замислилася над історією, що крилася за цими іменами.

Ізабо всміхнулася.

— Так, імена мають важливе значення.

— А Метью — він має інші імена? — спитала я і взяла з кошика білу троянду, щоб подати її матері Метью. Вона стиха промимрила слова вдячності.

— Аякже. Коли наші діти відроджуються як вампіри, ми даємо їм багато імен. Але ми й раніше знали Метью під цим іменем, тому він захотів залишити його. В ті часи тільки-но починало ширитися християнство, і Філіп зважив за корисне, коли наш син матиме ім’я одного з євангелістів — Матвія.

— А які він іще має імена?

— Його повне ім’я — Метью Габріель Філіп Бертран Себастьян де Клермон. Як Себастьян він був високошановний, а як Габріель — більш-менш задовільний. Ім’я Бертран він терпіти не може, а на Філіп взагалі не відгукується.

— А звідки у нього така відраза до імені Філіп?

— Бо це було улюблене ім’я його батька, — відповіла Ізабо, і руки її на мить завмерли. — Мабуть, ти знаєш, що він загинув. Він потрапив до рук нацистів, бо був членом Опору.

У моєму вчорашньому видінні Ізабо, як мені здалося, сказала, що батька Метью захопили відьмаки.

— Ізабо, то були нацисти чи відьмаки? — тихо спитала я, побоюючись найгіршого.

— А хіба Метью тобі не розповідав? — вкрай здивовано спитала Ізабо.

— Ні. Вчора я бачила тебе в одному зі своїх видінь. Ти плакала.

— Його вбили і відьмаки, і нацисти, — відповіла вона після тривалої паузи. — Той гострий біль іще не минувся, але з часом він ущухне. Багато років після його смерті я полювала тільки в Аргентині та Німеччині. Це допомагало мені не збожеволіти.

— Вибач, Ізабо. — Мої слова прозвучали якось не надто недоречно, але я промовила їх від щирого серця. Мати Метью, напевне, відчула мою щирість і, трохи повагавшись, всміхнулася мені у відповідь.

— Це ж не твоя провина. Тебе ж там не було.

— А які імена ти дала б мені, якби тобі довелося вибирати? — тихо спитала я, подаючи Ізабо іще одну квітку.

— Метью мав рацію. Ти — лише Діана, — відповіла вона, вимовивши моє ім’я, як завжди, на французький манер — із наголосом на останньому складі. — Для тебе інших імен немає. Твоє ім’я — це те, ким ти є. І все. — Ізабо показала пальцем на двері до бібліотеки. — Телефон там.

Я сіла за стіл в бібліотеці, увімкнула лампу і набрала нью-йоркський номер, сподіваючись, що Сара та Ем вдома.

— Привіт, Діано, — з полегшенням видихнула Сара. — Ем сказала, що то, мабуть, ти телефонуєш.

— Вибач, що учора увечері я не змогла вам передзвонити. Бо надто багато трапилося подій. — Я взяла зі стола олівець і почала вертіти його поміж пальців.

— А тобі не хотілося б про це поговорити? — обережно спитала Сара. У мене слухавка ледь із руки не випала. Моя тітка завжди вимагала про щось поговорити, але ніколи не просила.

— А Ем вдома? Бо мені не хотілося б розповідати одне й те саме двічі.