Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 125

— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря Той стояв, важко впираючись об ковіньку, схилив могутню голову і ледь похитувався.

— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох. Ми вас на те й запросили…

Здивовано витяглося попикове лице, густі краплі поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Світили очима, і було в тих очах більше прохання, ніж погрози. Попик витер з лоба піт, повагався з хвилину, а тоді рішуче ступив наперед. Став перед маленькою труною і скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима півень, на білому полі яскраво червоніли його борода і гребінь.

— Навіщо ви це робите? — зашамотів попик, уражено повертаючися до господаря. — Навіщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?

— Ніяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар і подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свій блиск. Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.

— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.

— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…

Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.

— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…

Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.

— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…

Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.

— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?

Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.

— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!

Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.

— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.

— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.

Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.

— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!

— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.

Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони "вмивати" ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.

"Дід" стукав ціпком, а "баба" палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.

Попик знову одірвався од читання. Дивився на "діда" й "бабу", і його очі сумно палали.

— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!

— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!

Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.