Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 138

— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?

— А може, це облудний голос?

— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.

— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.

— Я готовий, — сказав він твердо.

— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере…

І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без'язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. «Гай-гай, — думала вона, — так сум'ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?»

— Та Варка мені спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зі мною у змагання, а не хотіла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дійму. Вже на карту я кидала й на решеті гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цій лободині, вирвала б, а коли б у трісці, спалила б. Але вона — наче повітря, — Жабуниха витягла руку і стисла пальці. Відтак розтисла й подивилася на долоню.

— Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнів, що вас бере, чи не вона?

— Га? — скрикнула вражено Іваниха Галайдиха і повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш?

— Я його не бачу, бо ще не навчений, — відповів хлопець. — Але, може, це вона, кажу?…

— Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так.

Він виставив долоню.

— Подивися на зап'ястя. Спусти пальці. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальці розслаб. Дивися крізь них. Що ти бачиш?

— Щось тонке, як трава, — сказав хлопець. — Голова як квітка, очі великі й жовті. Руки як проміння. Ой, воно рушило до мене!…

— Вже починаєш бачити, — радісно сказала Іваниха. — Їх усіх можна отак уздріти, треба знати тільки, як повертати пальці. Сум і Радість, Горе й Талан, Злидні й Добробит — всі вони живі. Проста людина їх не бачить, та й не потрібно це їй. Постав перед собою руку.

Він поставив.

— Переверни. Зігни мізинця й четвертого пальця. Що бачиш?

Він побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. І запалилося йому на долоні вогнище, але зовсім не пекло його, а тільки гріло. Яблуко сміялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце і теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радість, легкість, веселість, навіть шал охопили хлопця. Він зірвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Іваниха відкинулася до стіни й реготала, показуючи гниляки зубів.

— Досить, досить, замориш ти мене! — сказала й рукою махнула.

На те слово спинився хлопець і пішов до неї, світячи усмішкою.

— Що це воно було? — спитав задихано.

— Сам здогадайся, — сказала Галайдиха. — Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш?

— Я все хочу, — сказав хлопець. — Все, що вмієте й можете.

— Отак уже все, — всміхнулася стара. — Це дрібниці, що я тобі показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живі: Гнів та Озлість, Цнота й Блуд. Все в повітрі живе й тече, немов вода. Зумій загустити цю воду й побачиш, що накликав.

— А воно не сердиться, коли його кличеш?

— Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу із ним не ввійшов.

— А як увійду, то що?

Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.

— Упирем станеш, — сказала вона.

Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем'яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.

— Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.

— Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.

Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив'язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.

— Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.

— Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.

— То давайте скажемо йому.

— А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.

— А прогнати ту Біду ви не можете? Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності.

Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені.