Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 143

— Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловік, переступаючи перелаза. — Щось ти мені не до знаку. Доброго тобі ранку!

— Доброго ранку! — відказав, наче луною віддав, хлопець. — Нетутешній я…

— А стара де?

— Слаба вона. Вже і з ліжка не встає… Чоловік присвиснув і присів біля нього.

— А ти теж за поміччю чи родич неїн?

— Родич, — відказав хлопець. — Чогось хотіли?

— Що ж хотіти, коли слаба. А я думав, що ці чортиці не хворіють…

— Чого це — чортиці? — аж перелякався хлопець.

— А хіба ні? Де б то простий чоловік знав ті чари? Чорти їм нашіптують. Або, візьми, зілля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годі. А вони ж ні: те від того, а це від цього.

Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням.

— Але прийшли таки до неї, коли припекло, — сказав хлопець.

— Бо припекло. Може, вона тільки прикидається? — підморгнув чоловік. — Мати моя он на стіни лізе, так їй болить!

— Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги їй покорчило.

Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця.

— Отакої! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!… Що ж мені робить з моїм нещастям, не порадиш?

— Підіть до Варки Морозівни.

— Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе відьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з їхнього кодла?

— Моя мати її сестра у других.

— Та я не про те, — сказав чоловік. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж відун?

— Ні, — сказав хлопець. — Прийшов провідати тітку.

— Шкода, — знову сплюнув чоловік. — А може, я зайду, спитаюся?

Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку.

— Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав.

Хлопць кивнув.

— Ну, то трясця її бери! — махнув рукою чоловік і пішов до перелазу. — А ти чого не тікаєш відсіля? — повернувся від перелазу. — Тікай, бо ще відьмацтво тобі перекинеться!

Але хлопець знову нічого не відповів. Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з'явився. Тоді хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Він звівся, аж хрупнули йому кістки в колінах, і, рвонувши двері, став на порозі.

— Ти тут? — мирно спитала стара. — А я вже боялася, що втік.

— Мені нікуди тікати, — сказав хлопець.

— Хто це гомонів?

— Якийсь чоловік приходив. Хотів од вас помочі.

— Тепер мені самій треба помочі, — сказала Жабуниха. — Ходи набери в повітці хмизу, розпалиш у печі.

— Холодно вам?

— Холодно? — стара засміялася. — Таж звісно, холодно. Але не для тепла мені потрібен вогонь. Варитимеш зілля, щоб хоч трохи ноги мені зарухалися. Я вже випросила у них на цей день.

— В кого це «в них»? — спитав хлопець.

— А хіба я знаю, хто мною вершить? — сказала Іваниха Галайдиха. — Коли треба мені чого, прошу в обох: і в бога, і в диявола. Хтось там мені із них і пособля…

Сиділа на лаві, куди він її посадив, і парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт їй боліло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зілля, а потім грів те, що вистигло у цебрі. Водночас і біля каші порався, і та солодко булькала, пріючи під покришкою.

— Треба нам покинути цю хату, — сказала Жабуниха, — бо коли взнав той чоловік про мою болість, скоро ціле село сюди стічеться. Та й незатишно стало мені тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зіллі розумітися.

— Куди ж ми підемо, коли ви такі кволі?

— Зможу йти сама, ітиму, — мовила Жабуниха. — А ні, запакуєш мене в лантух і понесеш. Тільки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозі ще легша тобі буду. До лісу ми втечемо.

— По мені, хоч і до лісу! — сказав хлопець, насипавши в миску каші.

— Мені не сип, — застерегла стара. — Мені вже, хлопче, земна їжа ні до чого. Та й легша тобі буду, не поївши. Горщик теж з собою візьмеш і мірку пшона, щоб не пропав там голодний.

— Ще встигну поїсти?

— Встигнеш. Той чоловік — це Василь Корогода — саме жінці своїй про мою болість оповіда. Потім його жінка по селу побіжить…

— А ви як те пізнали? — спитав хлопець, наминаючи кашу.

— Добрі вуха маю, — сказала стара й засміялася. — Той, хто чує голос трави, чи не втрапить такої дрібниці?

— А звісно! — сказав хлопець і якийсь час мовчав ївши. Зрештою, обізвався поважно: — От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудіть собі ніг. Я донесу вас до лісу, а там ходити більше буде тра…

— Мудра твоя голова! — сказала Жабуниха. — Візьми он у кутку лантуха.

Він кинув у лантух мірку пшона, дав бабі горщика і всадив її в міх. Звалив на плечі й майже не почув ваги. Вискочив на подвір'я і роззирнувся. Побачив вигін, на якому й сьогодні горіло вогнище, — пастушки варили щось у казанку. По сільській вулиці притьма поспішала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла між люди новину про стару чарівницю.

— Дорогою не ходи! — сказала за спиною стара. — Біжи городами, попід горою є стежка.

Звернув за хату й подався через городи. В цей час із бузків бризнуло піснею від кількох солов'їв, і хлопець аж зупинився вражений.

— Не гайся! — підігнала його стара. — Ніколи нам.

Подався стежкою попід горою. І чим більше біг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки — летів і тільки вряди-годи відштовхувався від землі. Дивна радість пойняла його всього: що це з ним діється в цей ранок? Утрачав і сам вагу, як утратила її стара, і міг би злетіти й над дерева. Але тоді його напевне побачили б пастушки з вигону і люди з села. Через те стримував біг і мчав над самою землею. Відтак відчув, що не тільки солов'ї в бузках співають, а є таких співаків тисяча. Ховаються вони в гіллі і в траві, є вони в повітрі, а всі мають золоті горлянки. Всі пробудилися водночас і радісно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним біжить і кінь: білий, веселий та відчайдушний. Озирнувся, але нічого не побачив, адже той кінь — це й був нині він сам. Не відчув од того урази, бо не чує урази кінь, який мчить через залитий сонцем та росою світ. Ніколи не чує жалю копито, що розбиває траву й квіти, адже є і в тому своя сокровенність. І він помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце — було воно сьогодні молоде й дзвінке. Ця музика наповнила його до краю і розіллялася навкруги — це її він почув од дерев, трави й неба.