Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 146

— Це я не зі зла,, бабо, — прошепотіла Варка. — Гадала, так собі пограюся, бо хіба не водиться таке між нами?

— Я не хотіла зла й тобі, — сказав голос.

— Де ви, бабо? — гукнула розпачливо.

— У тобі, Варко. Ти ж випила мене… І не вражайся. Тепер разом житимемо. Все, що я знала, тепер знатимеш ти, і заплатила ти мені за це сповна. Доки віку твого, не забудеш мене, як не забула і я своєї навчительки. Я помру у тобі, коли ти помреш, але науку мою не згуби. Варко!…

Слухала, сподіваючись почути ще якісь слова. Але їх не було. Глибока тиша огорнула її зусібіч, і ні шелесту, ні шереху не чулося. Ні співу пташок, ні зудіння комахи. Сиділа на траві і раптом побачила босі свої ноги. Були вони чорні й репані. Глянула перестрашено на руки — були вони сухі й покриті старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка і схопилася. Провела пальцями по обличчі й натрапила на зморщену стару шкіру. Схопила пасмо волосся — сиве воно було й посічене. Розгорнула сорочку — замість пишних персів побачила сухі й обвислі.

Знову кинулася бігти. Думала, що біжить, натомість ледве дибала. Тримала в руках палицю й допомагала собі нею. Сльози все ще текли їй по лицях, вимиваючи на них нові рівчаки. Зрештою, відчула, що вони висякли, ті сльози. Завіювалася поволі їй у груди лісова тиша, і Варка забула раптом усе, що тут відбулося.

Поверталася додому, хоч цей дім ще треба було знайти. Можливо, вона прийде до хати під зарослим бузками горбом, а можливо, й до тої, де жила раніше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, і це не цвіркун співав біля ніг. Це не був голос звіра, птаха, комахи чи людини — так могла говорити тільки трава. Був той голос приглушений, як шепіт, але вона його зрозуміла. Не так, як людську мову чи тваринні поклики — це був інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, та й не потрібно це було. Більше відчувала, ніж розуміла той голос, бо його не можна сприймати інакше. Бачила перед собою стежку і повільно по ній дибала. Знала, що виведе її до рідного села, де призначено їй жити.

Ступала по зеленому вигоні, на якому палили вогнище хлопчаки і де паслася худоба. Хлопці про щось сперечалися, і вона почекала, поки звернуть на неї увагу.

— Доброго дня вам, діти, — сказала тихо. — Що це за село, що я у нього прийшла?

— Мар'янівка, — відказав їй чорночубий хлопчак і сміливо подивився на неї. — А вам кого, бабо?

— А чия ото хата скраю?

— Корогоди, — озвався хлопець. — А я його син.

— Чи не Василя часом? — спитала хвилюючись.

— Якого там Василя? — засміявся хлопчак. — Василь уже давно помер.

— Помер? — скрикнула Варка. — А хіба це не твій батько?

— Мій батько? — засміявся малий. — Забулися ви, бабо. То мій дід був Василь!…

Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, і повільним кроком рушила туди. Ішла й невідривне дивилася, наче хотіла запалити на ньому міріади пишних і запахущих суцвіть. Хотіла того і відчувала, що це в її волі. Тож ішла і йшла. І раптом там, на горбі, наче вітром дихнуло. Затремтіло повітря і сколихнулося — вся гора розквітла разом і водночас. Безліч тужавих суцвіть вибухнуло цвітом, і все неначе ясно-синім смерком повилося. Тиху радість відчула Варка, торжество і щастя. Все ще тримала погляд там, біля бузкового моря, бо сподівалася ще й на друге диво. В цей мент і зойкнули несамовито солов'ї. Залящали, засвистіли, заколотили у срібні й золоті дзвінки — це було похідне першого дива. Зрештою, відчула його, як щось одне, — як весну, що хоче жити й плодоносити.

Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало їй у грудях серце, заболіло тонко, і вона перетерпіла цей біль. І тільки тоді прийшло те, чого сподівалася Іваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб і ці міріади квітів. Полюбила спів, що вихлипами линув звідтіля, полюбила стежку, що вела до напівзруйнованої пустиці й саму пустицю. Різко повернулась у бік села і побачила третє диво. Село було покрите смерком, наче бузкові хвилі скотилися і сюди, покривши чарівним флером хати і вулиці. Отож вона полюбила ті хати й вулиці і тих людей, що вийшли разом надвір, щоб дихнути чарівним вечором. Від того перестало Варці боліти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне і строге. Вона випросталася, стала вища й худіша. Відчула, що ноги її стоять на траві і та знову промовляє до неї. Тоді вона вислухала тихий і сокровенний голос, адже до неї він віщав.

За спиною почула рип дверей — різко повернулась у той бік. У прочіл пустиці, до якої вона прямувала, прозорою тінню ступила кощувата, зігнута постать, приклала руку до лоба й задивилася.

Варка сама нестямилася, як пішла. Ішла, поспішаючи до хати під бузковою горою, і радісно всміхалася назустріч тій, що була, як дві краплі води, схожа на неї й пильно її виглядала.

Перевізник прокинувся — хтось його гукав. У хаті було сутінно й прохолодно, крізь вікно лилося жовтаве місячне світло, і перевізник не міг розчовпати, чи той погук правдешній, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стіну з мисником і врізаним у нього коником та потягся п'ятірнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.

Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней.

Надворі його облило холодним сріблом — ніч була широка й простора, як може бути на початку осені; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір.

Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами.

Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому перед віч. Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом.