Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 21

-- А куди саме , ви, направляєтесь? – спитав Теймур.

-- До узбережжя. — і показав напрямок рукою.

-- Так вам не пройти. Недалеко з відси починаються густі зарості «липучки». Треба пройти трохи вздовж болота в бік нашого селища, а вже потім, в потрібному нам напрямку. — пояснив хлопець.

-- Добре, що ми тебе залишили з собою, а то б зависли серед лісу!— захоплено вигукнув Івер.

-- Кароле, покажи но мені ще мапу. – попрохав Мозус.

Хлопець дістав із за пазухи згорток і простяг старшому товаришу. Той уважно роздивився шлях.

-- Думаю, до кінця дня ми вийдемо з лісу, але далі не підемо. Заночуємо на деревах.

-- Тоді, не можна на довго затримуватися. День хоч і довгий та і шлях не короткий. — філософськи промовив Івер. Він, мабуть хотів справити гарне враження, на нового знайомого. Карол аж чмихнув сміхом, почувши від нього таке. Івер ображено набурмосився.

-- Я, щось не те сказав?

-- Все правильно, друже. Вирушаймо!— Крістур похлопав парубка по плечу, заспокоюючи. — Іти і справді далеко.

Загін рушив в дорогу. Під ногами бігла ледь помітна стежина, нею користувалися рідко. Та все ж, вона скоро вивила мандрівників до залишеного вуглярами, селища. На них чикала, така ж страшна картина, як і в інших поселеннях, що відвідали шорхи. Коли минули останню хатину, Теймур на мить призупинився і озирнувся назад, прощаючись з рідною домівкою, та рідне селище, це дорогі серцю люди, а їх вже, там, не було. Хлопець зітхнув і побіг наздоганяти товаришів.

7 Сонце світило над самими головами, але жарко не було. З цього боку болота, ліс був, з більшого, хвойним. Під ногами м’яко стелилася ковдра з обсипаних з дерев голочок. Повітря було свіже, наскрізь пронизане сонячним промінням і пахло живицею. Іти було легко, навіть приємно. Мандрівники, без пригод дійшли до краю лісу. Тут дерева росли не так густо і на просторі розрослися і вшир, і у висоту, наче велетні, розкинули навсібіч руки, захищаючи свої володіння. Друзі зупинилися під одним з них.

-- Ану, покажи нам своє вміння. — звернувся Крістур до Теймура і сунув йому в руки міцну і довгу мотузку. --- Я чув, вугільники, майстри лазити по деревах!

Юнак узяв мотузку, знайшов на землі невеликий камін, і прив’язав до її кінця, тугим вузлом. Потім розкрутив над головою і жбурнув у гору, між гілля. Мотузка легко злетіла і обкрутилася кілька разів об товсту гілку. Теймур смикнув її, провіряючи чи міцно вона зачепилась, і швидко подерся в гору, закріпивши мотузку ще кількома вузлами. Юнак глянув в низ і сказав:

-- Готово. Можете підійматися.

-- Спускайся краще сам, ще треба підвечеряти, а вже потім спати.

Розпалили багаття, посідали навколо нього. Вечеряли мовчки. Кожен думав про щось своє, особисте. Каролові прийшло на думку, дивне прощання з Міленою. Дівчина була його першим коханням, навіть страшна небезпека, не могла змусити, його забути про неї. Та той, її спокій, вивів хлопця з рівноваги. Невже її серце, охолонуло до нього, і її було байдуже, іде він, чи залишається? Потім, він згадав прощання Ніки і Капера, і несподівано, навіть для себе самого, спитав звертаючись до Плато.

-- А, у тебе, є подруги?

Парубок знизав плечима, перезирнувся з братом, і заперечно покрутив головою.

-- Ні, немає. Все якось не до того було. Після смерті батьків, я залишився за головного. Мав дбати і про брата, і про себе. Та і дівчини, підходящої мені за характером, не зустрів.

-- У вас, що, в селищі немає підходящих, тобі, дівчат?

-- Чому ж, може і є. Ви, ще, кількох привели. Та я, з ними, ще не познайомився. От Каперу , наприклад сподобалась дівчина на ім’я Ніка. Я ж не брешу, брате?

-- Ні, не брешеш. Дуже вродлива дівчина і на язичок гостра. Як повернемося, обов’язково на ній одружусь. — підтвердив братові слова, Капер.

-- Ніка, моя кузина. — примруживши одне око, повідомив Карол.

-- От і добре, породичаємося!— засміявся парубок.

-- У мене, теж немає дівчини. — вставив у розмову і своє слово, Івер. — На мене, взагалі, вони не звертають уваги.

-- В тебе, ще все попереду. — підбадьорив його Мозус. — От повернешся героєм, вони на тобі гронами висітимуть.

-- А ти Теймуре, заручений?— вернувся до вугляра, Крістур.

-- Вже ні. Вона загинула, коли напали шорхи. Я не зумів її захистити. — сумно зітхнув хлопець.

Почувши його відповідь, Карол подумав про те, як би він себе почував, втративши Мілену. Потім струснув голову руками, проганяючи лихі думки.

-- Тут кожен з нас, когось втратив, Мозус дітей, Карол батьків, я теж, своїх рідних. Лихо нікого не минуло. Тому, ми і йдемо в цю подорож. Щоб допомогти тим, хто ще живий. Всі вони , покладаються на нас. Можливо у нас нічого не вийде, але відступати ми не можемо. — сказав Крістур.

Після його слів, вже не хотілося балакати ні про що інше. Вирішили іти відпочивати.

-- Багаття не гаситимемо, нехай горить всю ніч. На деревині зламуватимемо гілки і кидатимемо в низ , у вогонь. — розпорядився Мозус. — На варті , будемо стояти по черзі.

Товариші, по однову, піднялись на дерево. Розділили час чергування, і вклались на відпочинок. Першим чергував Карол. Ніч видалася місячною, було видно все навколо. Десь поряд, голосно вигравав цвіркун, попискували якісь нічні птахи. Взагалі, все було спокійно. Час спливав повільно, від уважного погляду хлопця, не сховалась найменша подробиця околиці. Від напруги, очі поступово втомилися, і почали самі собою стулятися. Карол , як міг , боровся з дрімотою, та вона виявилася сильнішою за нього, він заснув. Раптом, його розбудив жіночий вереск, слідом пролунав чоловічій зойк, всі посхвачувалися і побачили в низу, під деревами, дивну картину. Стояла жінка, затуливши руками рота, поряд з нею , дитина з палицею у руках, а на землі корчився від болю, ще хтось. Спочатку,Карол, не повірив своїм очам, потім радісний вигук вирвався з його грудей:

-- Мілена, це ти? О боги, як ти тут опинилася?

Юнак швидко опустився по мотузці у низ, і кинувся до дівчини. Впізнавши його, вона побігла на зустріч і впала в його обійми. Шутім, а разом з Міленою був саме він, стояв героєм. У одній руці, він тримав палицю і злегка постукував нею, об іншу руку.

-- Звідки, ви узялися? І що , тут , трапилось?— спитав Мозус.

Вин з рештою друзів, підійшов слідом за хлопцем. Ватажок , нахилився над Теймуром, який сидів на землі і тер забиту ногу.

-- Я прокинувся. – почав свою розповідь, вугільник. — Побачив, що Карол, спить. Не став його будити, і став чергувати сам.

Мозус з докором, зиркнув в бік Карола, той від сорому, почервонів і потупив очі.

-- Ну, що було далі?— ватажок, знову звернувся до Теймура.

-- Бачу, ідуть двоє. — продовжував, той. — Все ближче і ближче підходять. Ну , я взяв і сплигнув з дерева. Навіть рота не встиг розтулити, дівча як заверещіть, а малий з усієї дурі , палицею , мені по ногах, я і впав. Знаєте, з них вийде добра команда, всіх шорхів поперелякують.

-- До речі, про шорхів, нам краще знову піднятись на дерево. Від лиха , подалі. — схаменувся Крістур.

З ним всі погодились. Дівчині, допоміг піднятися Карол, всі інші залізли самостійно, навіть Шутім відмовився від допомоги. Хоча зазвичай, він любив поїздити на чужій шиї і в прямому, і в переносному сенсі.

-- А тепер, ви, розповідайте. — звернувся до новоприбулих, Мозус. — Як ви, тут опинились.

І Мілена, почала розповідати:

-- До мене, прийшов Шутім, він був дуже сердитий на вас, за те, що ви, не взяли його в свій загін. Він попрохав мене, допомогти йому, зібратися у дорогу. Шутім сказав, що однаково піде за вами. Він був дуже рішучій і ця, його рішучість, передалася і мені. Я не хотіла знову розлучатись з Каролом, подумала, якщо нам судилось бути разом , то ми неодмінно будемо, а якщо судилося померти, то помремо теж разом.

В очах у дівчини, заблищали сльози, голос затремтів. Карол ніжно погладив її по руці, намагаючись заспокоїти. Дівчина з вдячністю, глянула на нього, і продовжила: