Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 37

-- Справді дивовижний світ. Під ногами небо, над головою небо і ніде ні сонця , ні місяця, а видно як у день.

Раптом десь з низу почувся голос Теймура:

-- Гей, ви, там у низу, чому ви стоїте до гори ногами?

Карол подивився в низ і побачив вугляра, який стояв з іншого боку до гори ногами і дивився на них.

-- Не розумію, як це можливо?— здивуванню Теймура, не було меж.

Раптом він щось зметикував і пішов на зустріч друзям як по рівній землі, хоча став паралельно острівцю. Товариші дивилися на нього широко відкритими, вид здивування очима. Теймур посміхнувся і сказав:

-- Я зрозумів у чому справа. У цій Містерії, немає ні гори , ні низу. Вірніше сказати, куди ноги поставиш, там і низ. І щоб не путатись, нам треба триматися разом, бо тут легко можна заблукати.

-- Так. Твоя правда. — погодився Мозус. — Тоді може ти станеш як усі ми, а то якось не зручно на тебе дивитися.

Теймур порівнявся з рештою друзів. Острів на який опустилися люди, був зовсім крихітний і крім жовтої трави на ньому нічого не було. Мозус спитав у Теймура:

-- Слухай, а на іншому боці теж саме?

-- Ага. Точнісінько так. — відповів той.

-- І що ж нам робити? Де шукати морфінів?— спитав Шутім. — Куди нам іти, в гору чи в низ?

-- Як іти? Тут же навкруги, лише небо, а ми не птахи, літати не вміємо. — мовив Крістур.

-- А ви згадайте, як ми опускалися на цей острів, ми ж не падали, а справді летіли!— вигукнула Мілена.

Дівчина відв’язалась від мотузки, підійшла до краю тверді і відштовхнувшись злетіла як пушинка кульбабки.

-- Я вмію літати!— вигукнула вона.

Змахнувши руками, наче пливла у воді, дівчина піднялася вище і за кілька вимахів вже була біля іншого острова.

-- Не бійтеся, це так захоплююче! Підіймайтеся за мною. Я колись мріяла літати мов пташка і цей світ подарував мені таку нагоду!

Карол дивився на свою кохану і захоплювався нею, він пішов слідом і пригнув у рожевий простір. Йому перехопило подих, як колись в дитинстві, коли батько підкидав його високо в гору, а потім ловив на льоту і це справді було захоплююче.

-- Ідіть усі, ви не пошкодуєте. — погукав Карол друзів.

І невдовзі вся компанія пиряла в просторі, вони раділи мов діти, штовхалися і чудили. Першим схаменувся Мозус:

-- Гадаю досить розваг. Ми сюди не за цим прийшли. Треба поміркувати як нам знайти морфінів.

-- Тут тисячі островів і в горі , і внизу, чи навпаки, але це не суттєво, головне , що нам не вистачить всього життя щоб перевірити кожен. — висказав свою думку Крістур.

-- Ти правий друже, щось потрібно робити.

-- Можна мені дещо сказати?— устряв в розмову Капер.

Це було дивно, бо інколи за цілий день від нього і слова не дочекаєшся.

-- Кажи братику. — підтримав його Плато.

Капер трохи, призадумався, міркуючи як краще висловити свою думку, а потім сказав.

-- Це тільки тут, біля нас , здається що острови літають хаотично. Ідіть за мною, я вам дещо покажу.

Друзі наблизились до болотника.

-- А тепер подивіться собі під ноги тільки уважно.

Мандрівники зробили як він просив. Першим прозрів Карол.

-- Я зрозумів! Я зрозумів! Ці острови летять по великій спіралі і в низу сходяться в одну точку. Якщо ми будемо летіти між ними , то бачитимемо, що на них діється і нам не треба облітати кожен.

-- Правильно. — погодився з ним Капер. — Але не тільки це. Якщо острови летять, значить їх щось притягує, а це щось повинно бути великим.

-- Вірно. — підтримав брата Плато. — Найбільший острів і на ньому ми найдемо місцевих жителів.! Братику ти мудріший ніж я думав!

-- Я теж згоден з Капером. Летімо туди куди і острови. — сказав Мозус і першим рушив у перед.

Спочатку друзям подобалось мандрувати в такий спосіб, та здавалося, що подорож за островами, не скінчиться ніколи. Від постійного махання в повітрі, почали боліти руки.

-- Давайте трішечки відпочинемо, а потім полетимо далі. — попрохала Мілена.

Мандрівники погодилися і опустились на найближчий острівець. Він як дві краплі води нагадував той, з якого і почалася їхня подорож Містерією, така сама грудка землі поросла жовтою травою.

-- Як ви гадаєте, скоро настане ніч?— спитав Шутім, наминаючи пиріг, якого їм в дорогу напекла Шаміля.

-- Можливо я помиляюся, але здається тут не має ночі і це світло, весь час, буде однаково рожеве. — спробував відповісти на питання Крістур. — Або їхній день, на багато довший, за звичний нам.

-- Знаєте, який завдовжки тут день, мене хвилює найменше. — втрутилась в бесіду чоловіків, Васса.

-- А що ж тебе турбує?— здивувався Крістур.

-- А те, що скільки ми тут вже літаємо, а і досі не зустріли нічого їстівного. Наших харчив, на довго не вистачить. — відповіла жінка, зиркнувши на Шутіма.

Бідолаха, аж поперхнувся, та вона не звернула на це увагу і продовжувала порсатись в торбі з їжею.

-- Васса має рацію. Невідомо, скільки нам ще тут плигати, а навколо лише ця жовта трава, та я не думаю, що вона їстівна. – погодився Мозус. — Нам треба поспішати, чим швидше ми з відси виберемось, тим краще, а зараз давайте відпочинемо.

Ватажок не чикаючи , що скажуть йому друзі, розтягся на м’якій траві і одразу заснув. Мабуть він теж добряче виморився, та соромився в цьому признатися. Всі мандрівники по слідували його прикладу. Варту виставляти не стали. Кого їм було остерігатися? Навколо жодної живої душі, крім крихітних створінь , що ховалися у жовтій траві. Стомлені друзі спали міцним сном і мабуть кожному з них снилося щось приємне, бо обличчя були спокійні і безтурботні, як в дитинстві, а Шутім навіть посміхався. Карол бачив у вісні маму, вона стояла на луках по коліна в траві і манячи його, зовсім маленького, вигукувала:

-- Кароле! Кароле! Хлопчику мій, іди до мами. Кароле!

Юнак прокинувся, та все одно відчував, хоч і не чув, що його хтось кличе. Він роззирнувся по сторонам та нікого не помітив, крім товаришів, що міцно спали. Вин вже, був вирішив , що то відлуння сну і знову хотів задрімати. Та беззвучний голос погукав його знову. Хлопець не підводячись відкрив очі і побачив прямо над собою, як йому спочатку здалося, білу хмаринку. Хмаринка рухалась і все чіткіше набирала обрисів людини. Важко було розібрати, чоловік то чи жінка. Біле волосся спадало до плечей, такого ж кольору вії і брови, майже невидиме тіло в прозорому одязі і сумні прозоро-голубі очі, що здавалося дивляться просто в душу.

-- Хто ти? Що тобі від мене потрібно?— пошепки, сам не розуміючи чому, спитав Карол.

Прозора істота заворушила губами, та хлопець нічого не почув. Він покрутив головою, даючи істоті пойняти , що не зрозумів її. Тоді прозоре створіння, почало манити його рукою, летіти за нею. Карол навіть не подумав попередити друзів, він відштовхнувся від уламка землі і піднявся в повітря. Істота торкнулася його руки і наче потягла за собою. Політ був такий стрімкий , що хлопцеві перехопило подих. За мить він побачив перед собою велетенський острів. «Дивно. Чому раніше ми його не бачили. Адже він зовсім поруч.»-- подумав Карол і обернувся, щоб гукнути про це друзям, та нікого не побачив. Невже він так далеко залетів? Як же він знайде їх, в такій кількості острівців? Хлопцеві стало страшно, та робити було нічого, він підлетів до велетенського острова і не спустився на нього , а впав. Карол підвівся і потер забитий бік, істота була поруч. Новий Каролів знайомий полетів у перед, в глиб острова, хлопець пішов слідом . Ця земля істотно відрізнялась від тих крихітних часточок, побіля яких подорожували друзі. Рослинність тут була буйніше, навіть дерева зустрічалися, а в жовтій траві з’явилися квіти, хоч і дрібненькі, та все ж якась різноманітність. То тут, то там , на шляху стояли невисокі скелі, які потрібно було обходити. Хлопчина спочатку хотів перестрибнути одну з них, та не зміг, цей острів притягував його набагато сильніше. Шлях пішов під уклін. У низу Карол побачив руїни, колись великого міста. Уривок дороги, викладений каменем, вів до високих сходів, які зараз вели в нікуди і стояли самі по собі. Хлопець піднявся ними на саму гору і завмер зачарований краєвидом. Він ніколи не думав, що руїни можуть бути такими мальовничими. Все місто було збудовано з білого каменю і рожеве сяйво надавало йому якоїсь казковості. З дивовижними баштами і колонами, посередині височили, останки палацу. Серед палацових руїн, стояв дивом уцілілий трон. На ньому, Карол побачив, ще одну прозору істоту, але одразу зрозумів, що то була жінка і не просто жінка, а володарка цього світу. Юнак спустився в низ і підійшов ближче. Володарка була дивовижної краси. Її біле хвилясте волосся, спускалося до самої землі, красиве прозоре тіло було огорнуте, хмаринкою вбрання, воно наче і ховало її принаді, і в той же час виставляло на показ. Карол сором’язливо опустив очі. Володарка посміхнулась до нього і юнак почув ніжний голос, але не вухами, він звучав у нього в голові.