Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 42

-- Друзі , а чого це ви всі розкисли? З таким настроєм ми далеко не зайдемо!— весело вигукнув Теймур.

-- І то правда. — погодилась з ним Васса. — Попереду, ще довгий шлях.

Останні слова жінки заглушив сильний розкат грому, високо над кронами, знову спалахнула блискавка, освітивши мандрівникам шлях.

-- Взагалі то, під таку погоду, в лісі знаходитись небезпечно. Дикуни були праві, що не погналися за нами. — зі знанням справи, сказав вугляр.

-- А скільки років потрібно, щоб виріс такий лис?— перевів розмову на інше, Карол.

-- Хлопче, рахуй не на роки, а на століття. Цим деревам не менше, як по сто років, а може і більше.

-- А чому в наших лісах я не бачив таких велетенських дерев?— підкинув своє запитання, Шутім.

-- Тому, що в нас, вони іншої породи і не ростуть до таких розмірів. — терпляче пояснив вугляр.

-- А , що це за порода?— знов спитав Карол.

-- Не знаю. Схоже на сосну, але в тієї обсипається хвоя і товстим шаром лежить на землі, а тут самі обламані гілляки і під деревами наче виметено.

-- Не подобається мені тут. Ще й ця гроза. В наших лісах набагато затишніше, навіть в негоду. — пробурчав коротун.

Друзі ішли швидким кроком, все далі і далі заглиблюючись в чащобу. Під густими кронами було темно і холодно, а лісу все не було кінця.

-- Може ми зробили помилку, що пішли сюди?— спитав , наче сам у себе, Мозус.

-- Якщо весь час іти в одному напрямку, то можливо і не скоро , та все ж найдемо йому край. — діловито пояснив Теймур.

-- А як ми будемо знати, що ідемо туди куди треба?

-- На деревах росте мох тільки з північної сторони. Ми ідемо на південь. Тому повинні весь час його бачити на стовбурах, перед собою.

Несподівано, на голови мандрівникам, посипався град іскор.

-- Мабуть блискавка влучила в дерево. — пояснив вугляр і як на підтвердження його слів, згори гупнулась відчахнута гілка, мало не зачепивши Крістура.

-- Отакої!— злякано вигукнув той і відскочив у бік.

Знову пролунав грім, та такої сили, що друзі аж попригиналися.

-- Ой, матінко. — злякано закричала Міла і сховалась за Каролову спину, наче він був кам’яною стіною.

-- Гроза прямо над нами, а сховатись ніде. Побігли швидше в перед, може ми її проскочимо. — порадив Мозус.

Маленький загін, наляканий негодою, швидко побіг у перед, але здавалося весь світ був під владою негоди. Шутім ледь поспівав за довгоногими товаришами. Крістур це помітив.

-- Може сядеш мені на плечі. — запропонував він малому.

-- Оце вже, ні! Щоб я був ще ближче до грози? Мені і так добре.

-- Дивіться! Он якась яма під поваленим стовбуром. Давайте там сховаємось. — вигукнула Міла і першою побігла до схованки, та Крістур випередив її.

-- Стрівай. Щось мені, ця яма не дуже подобається. Як старому мисливцеві, мені здається, що вона схожа на чиєсь лігво.

Васса з гордістю і любов’ю подивилась на свого коханого і цей погляд не залишився не поміченим, він надав Крістурові упевненості. Він підійшов до ями і ткнув в неї мечем, та нічого там не намацав. Чоловік опустився на коліно і просунув зброю глибше, навіть голову засунув у середину. Несподівано він втратив рівновагу і сторчакнув у низ, ніхто навіть не встиг його підхопити. Спочатку було лише чутно як Крістур вовтузиться в низу.

-- Ти як там , друже?— гукнув йому Мозус.

Та замість відповіді, всі почули звірячий рик.

-- Тягніть мене з відси. Швидше!— заволав «старий мисливець» і виставив на гору руки.

Товаришів не треба було прохати двічі, вони дружньо вхопили його і витягли на зовні. Опинившись в безпеці, Крістур гукнув:

-- Відходьте з відси, там щось велике!

Справді, слідом за чоловіком з ями посунула якась тварина, доволі великих розмірів, покрито довгою, густою шерстю. Через сутінки, важко було роздивитись її колір. Зате довгі і гострі пазурі на її лапах , помітили одразу. Такої істоти ніхто раніше з мандрівників не бачив. Звір до половини висунувся з лігва і рикаючи вишкіряв великі білі ікла. Плато підняв свого лука, та Васса притримала його :

-- Дивіться, там малеча. Це самиця і вона нас просто відлякує.

Друзі побачили кілька малюків, що терлися у тварини під пузом.

-- Я в неї в лігві меча залишив. — зітхнув Крістур. — Шкода, гарна була зброя.

-- Не журись, мій «старий охотнику», ми тобі іншу роздобудемо. — посміхнулась до нього Васса і ніжно скуйовдила йому волосся.

За цією пригодою, мандрівники забули про іншу небезпеку, грозу, що і досі гуркотіла і блимала у них над головами. Та несподівано по біля них, не звертаючи на подорожуючих ніякої уваги, пробігло троє оленів.

-- Теж мабуть грози злякались. — подумав у голос Шутім.

-- Ні друже, вони злякались дечого по страшніше за грозу. Подивіться назад. — мовив Теймур.

Всі обернулись. Позад них, високо в горі, горіли дерева. В низ падали палаючі гілки і розжарена кора. Ліс світився страшним червоним світлом.

-- Ось тепер і справді треба швидко бігти. — крикнув Мозус.

Всі , як по команді, рвонули з місця. Та вогонь швидко наздоганяв і ось на голови вже летіли шматки палаючої деревини.

-- Понакривайте голови, бо погорить волосся. — посовітував Теймур.

Друзі послухали поради, це трохи допомогло, але від диму ніде було сховатися. Він густою хмарою стелився у низу і був зараз страшніший за вогонь. Мандрівники задихалися, кашель рвав горло. Мілена зупинилася і як скошена впала на землю.

-- Люба, вставай. — нахилився над нею Карол.

Мозус відштовхнув хлопця в бік.

-- Зараз не до сюсюкання.

Чоловік підхопив дівчину на плече і хутко побіг. Було жарко як біля розжареної печі. Сили полишали друзів.

-- Все, більше не можу. — впала на коліна Васса, по її щоках котилися сльози змиваючи кіптяву.

Крістур намагався її підняти, та в нього самого вже не лишилося ніяких сил. Перус і Капер прийшли йому на допомогу. Карол підтримував Шутіма.

-- Нас зараз врятує лише дощ. — ледь чутно промовив Теймур.

І наче почувши його, з неба, полило як з відра. Було чути як в горі шипить вогонь з тикаючись з водою. Одразу посвіжішало, полум’я швидко згасало, повітря зробилося чистішим. Мандрівники зупинилися, однаково вже не було змоги рухатись в перед. Мозус поклав Мілену на землю, дівчина була непритомна. Він обережно поплескав її по щоках, та це не допомогло. На Мілененому обличчі не було ніякого признаку життя. Друзі схвильовані стояли навколо. Мозус ухопив її за плечі і добряче трусонув.

-- Ну ж бо, дівчинко, прокинься! Не треба нас так лякати, що я скажу твоїм батькам. — В голосі чоловіка чувся розпач.

У Карола по щоках котилися сльози, хоча через дощ цього і не було помітно. Він опустився біля коханої навколішки. Мілена зробилася дуже блідою, губи посиніли, під очима темні кола, на неї страшно було дивитися. Мозус продовжував її трясти і бити по обличчю. Нарешті його зусилля дали результат, дівчина вдихнула і закашлялась.

-- Ну от і добре, от і добре. — радо забубонів ватажок. — Дихай, дитинко, дихай.

Мілена потроху приходила до тями і нарешті відкрила очі. Вона подивилась навкруги і ледь помітно посміхнулась:

-- Мабуть я вас добряче налякала, що ви так стурбовано дивитесь на мене.

-- Так , є трохи. — погодився Карол.

Він взяв дівчину за руку і поцілував її в пальчики, сльози все ще текли по його обличчю.

-- Ти зможеш іти?— спитав у Міли, Мозус.

-- Думаю, що зможу.

Але дівчина з трудом змогла сісти, а про те щоб іти, не було і мови, дуже крутилось в голові і нудило. Та і іншим було не краще. Давалися в знаки голод і перевтома.

-- В такому разі, нам краще залишитися на ніч тут. Ми всі занадто знесилені і нести тебе не зможемо. — ватажок обвів очима своїх друзів. — Ну у нас і вигляд, у волоцюг буває кращій.

Мозус був правий. Сажа від пожежі осіла на їхніх обличчях і одязі, який місцями був просмалений і подертий. Дощ, що лив без зупину, промочив їх до останньої нитки, та кіптяви так і не змив, для цього була потрібна гаряча вода та мило.