Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 49

-- Орнакул казав, що не знає де знаходиться Місячний камінь, а ти чекаєш на нас, саме тут. — трохи роздратовано сказав Карол.

-- Ми про це довідалися коли ви вже пішли. В одному зі старих рукописів ми знайшли запис, що камінь сховано саме тут, в горах. Що взнати точне місце знаходження його, допоможе твій, Кароле, талісман. От я і тут. До речі, я захопив той рукопис з собою, зараз покажу.

Фалонд поклав перед мандрівниками велику книгу і розгорнув її в потрібному місті. Одна сторінка була заповнена якимись знаками, а інша була майже порожня, на ній був намальований Каролів талісман.

-- Дивіться, ця сторінка така самісінька, що нам дав Харон. — вигукнув Шутім.

-- Це, справді так.

Карол розгорнув згорток паперу. Той, що в книзі лише відрізнявся розміром.

--- Треба прочитати, що тут написано.

-- Написано? Але ж, сторінка порожня. — здивувався старий.

-- Не зовсім так, ось дивись.

Хлопець приклав свій медальйон до малюнку і на папері проступили літери, та текст був інший, не такий як на тому, що дав Харон. Карол почав читати:

Твій шлях, мій друже, буде не легким,

За сонцем іди, вечірньою порою.

Між скель Змія, покаже свій згин

І сонця промінь візьме із собою.

Як на кинджал накрутить свій потік

І рине вниз, під ноги гордим скелям.

Без страху йди туди і лиш тобі,

Вона відкриє тайну духу ночі.

Покаже шлях в чудове майбуття,

Подарить те, що іншим дасть життя.

-- Оце так, хлопче! Тут же розповідається, де шукати камінь!— зрадів чарівник. — А, що написано у вашому свитку?

-- Тут продовження. — Карол дав прочитати текст.

-- А ми голову ламали, як же вам допомогти. Ви молодці, самі упорались!

-- Не зовсім. Без вашої частини тексту, ми б довіку шукали ту печеру, а тепер зрозуміло, де саме вона знаходиться.

-- А, де саме?— розгублено кліпаючи очима, спитав Шутім.

-- Треба, друже, шукати водоспад на річці Змії, десь тут у горах. — пояснив йому Карол.

-- Я знаю де це місце!— вигукнув Харон.

Він зрадів, що знову став у пригоді своїм новим друзям.

-- Та ти, просто скарб, а не провідник!— засміявся Теймур.

-- Тут у вашому світі, нам справді без тебе було б важко. — серйозно промовив Мозус. — Ми тобі дуже вдячні, юначе.

Ватажок мандрівників потис хлопцеві руку.

-- Якщо ми, вирушимо в ранці, до заходу сонця будемо на місці, адже за рукописом, нам потрібна саме ця пора. — поцікавився Фалонд.

-- Так! Ми встигнемо вчасно. — пообіцяв Харон.

-- Ну, от і добре. Зараз ідіть відпочиньте, вам знадобляться сили, на нову подорож.

Чарівник провів своїх гостей у глиб печери, там за шовковою ширмою стояли ліжка.

-- Гадаю, вам тут буде зручно. Тільки, пам’ятайте, що створено за допомогою чар не довговічне. Ці ліжка я зробив саме для вас, вранці вони зникнуть, але на ніч їх вистачить. Я інтер’єр своєї печери змінюю повсякчас.

Фалонд пішов, побажавши доброї ночі. Харон був просто вражений всім побаченим:

-- Ви, всі, так спокійно сприймаєте все, що тут відбувається. Це ж справжнісінькі чари! Аж дух захоплює!

-- Хлопче, ми вже такого надивилися, що нас важко цим здивувати. — пояснив Мозус.

-- Колись і я піду у мандри. Звісно я не зможу як ви, по інших світах, та і у нас є на що подивитися. Наш планета теж велика і цікава. — замріяно промовив Харон.

-- Що ж, здійснення твоїх мрій, залежить лише від тебе. — підтримав його ватажок. — Тепер лягаємо в ліжка і спимо, завтра рано вставати.

В печері запанувала тиша. Старий чарівник прислухався до рівного подиху відпочиваючих і знову схилився над рукописом. Цілу ніч він готувався до ранкової мандрівки. Час линув швидко, ось вже почали прокидатися його юні друзі, а він все ще сидів над рукописами. Першим до кімнати зайшов Мозус:

-- Доброго ранку, Фалонде. Я дивлюся, ти зовсім не відпочивав.

-- У моєму віці, час біжить швидко, а встигнути треба ще багато. Колись я засну на віки, ось тоді і відпочину. — відповів старий.

З кімнати де ночували мандрівники, почувся гуркіт і сміх і невдовзі решта мандрівників зайшли до зали з комином. У всіх були веселі обличчя, лише Шутім був насуплений.

-- Знаєте, а без коротуна, наша подорож, була б не такою веселою. — вишкірив у посмішці свої зуби, Теймур.

-- Що вже знову сталося?— поцікавився ватажок.

-- Та Шутім, любить довгенько поспати, а Фалонд же попереджав, що створене чарами не довговічне, ось ліжко під ним і зникло.

-- Нічого смішного, я в цьому не бачу. — набундючився Шутім. — Можна було і розбудити, якщо самі повставали.

-- Вибач, друже, що так вийшло. — посміхаючись до малого, промовив Фалонд.-- Це моя провина. Більше, сподіваюся такого не повториться.

-- Та, нічого. — вже більш миролюбно, мовив Шутім.

Поснідавши, Фалонд і компанія, вирушили в дорогу. Не минуло і половини дня, як подорожуючі почули шум води, а невдовзі побачили і саму ріку Змію.

-- У, проклята вода, як ти мене вимучила. — Шутім показав річці кулака.

-- Ну годі, друзяко, вона вже тебе злякалась. — знов потішився над малим, Теймур.

-- Куди підемо тепер?— спитав у Харона, Мозус.

-- Підемо у гору, там скелі вищі. — відповів хлопець. — А, якщо не знайдемо нічого схожого на кинджал, тоді повернемось назад.

Повноводна, холодна і чиста мов кришталь ріка, бігла між горами, промиваючи собі глибоке русло. Скільки часу вона тут протікає? Мабуть з утворення цього світу, а якісь маленькі істоти, прийшли порушити її спокій. « То нехай спробують!»-- бурчала вода вдаряючись об скелі і розбризкуючи у всі боки мільйони бризок. Ось і перший водоспад, але нічого схожого на кинджал, мандрівники не побачили. Вони роздивлялися його і з близька, і здаля, і з боку, та марно.

-- Мабуть ще не час. — промовив з надією, Шутім.

Йому не хотілося знов дертися по скелям .

-- Може як сідатиме сонце, ми щось побачимо. – спробував умовити він друзів.

-- Навряд чи. — упевнено відповів Фалонд. — Треба піднятися вище.

Більше ніхто не сперечався.

-- Он там, начебто, не поганий прохід. — показав рукою Плато.

Та від водяного пилу, каміння було слизьке і друзі потратили багато зусиль, поки піднялись на гору. Теймур більше не насміхався з Шутіма, а з усієї сили намагався допомогти йому. Поки вони дерлися, сонце пройшло більшу половину свого шляху і вже досить низько висло над горами.

-- Можемо не встигнути. — підганяв подорожуючих, чарівник.

В далині виднівся ще один водоспад, ріка падала з неймовірної висоти і гуркотіла так, що доводилось кричати, щоб почути одне одного. Саме тут, друзі і побачили гостру скелю, схожу на ножа встромленого рукояттю в землю, з обох боків її обтікала вода, накручуючись на неї, як змія.

-- Що ж, здається ми знайшли те, що шукали. — з полегкістю зітхнув чарівник.

-- А тепер, що робитимемо?— спитав Карол, у старого.

-- Чекатимемо і пильно слідкуватимемо за скелею. На заході сонця, щось повинно статися. — відповів, старий.

Мандрівники притихли, наче боялися злякати саме сонце і у дев’ять пар очей, слідкували за водоспадом. Сонце повільно сховалося за верхівкою гори і водоспад опинився у тіні.

-- Може, це все, чийсь жарт?— розгублено спитав Теймур.

-- Ага, такі як у тебе. — зачепив його, Шутім.

-- Невже, ми і справді, даремно прийшли сюди. — не менше за мандрівників, хвилювався Харон.

Несподівано, сонце висунуло із за скелі свій яскравий бік і перш ніж зникнути за обрієм, жбурнуло жменю променів прямісінько у потік. Світло пройшло воду наскрізь і впало яскравою плямою на один з порогів.

-- Потрібно шукати там, куди вказав промінь. Ходімо, швидше!— чарівник швидко вскочив на ноги і побіг до водоспаду, його юні друзі ледь поспівали за старим.

Підбігши до скелі, мандрівники зрозуміли, що дістатися, до потрібного їм місця, буде не легко. На заваді був стрімкий потік і слизьке каміння, а темрява все наближалася. Плато першим стрибнув у воду: