Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 16

-- Навіщо це, мені?— подумав розбійник, і здвигнув плечима.

-- Продаєш наряд?— почув він позад себе, молодий, насмішкуватий, дівочий голос, Готар. Він озирнувся. Підперши руками круті стегна, стояла вулична повія, і посміхаючись звабливою посмішкою дивилась на розбійника:

-- Рідко, на наших вулицях, можна зустріти такого привабливого юнака. — ніжним голосом проворкотала повія. — Не бажаєш, чоловічої утіхи, любчику? За таке гарне плаття, я піду з тобою.

У Готара, ще ніколи не було жінки. Сором’язливий рум'янець покрив його щоки.

-- Ні, дякую. — ледь чутно відповів він їй. – Візьми це плаття в подарунок, якщо воно тобі до вподоби.

Він тицьнув клунка до рук повії, і хутко пішов, майже побіг. Жінка залишилась стояти посеред вулиці з широко розкритими, від здивування, очима.

Як тільки Стах, зачинив за Готаром двері, він підійшов, до здавалось глухої стіни, і відкинув килим, що на ній висів. За килимом були приховані двері, старий в них постукав, і тихо промовив:

-- Тумо, доню, відчини.

Клацнув замок, і двері відчинились, з потаємної кімнати, до Стаха, вийшла невисокого зросту, струнка мов лозинка, дівчина. Вона була красунею, з довгими, чорними косами, з темними я к ніч, очима. Довгі, густі вії, затіняли зіниці, і робили очі сумними і загадковими. Здавалось, що на світі не знайдеться чоловіка, який міг би, розгадати, ту, їхню таємницю.

-- Що, ти, хотів?— тихо спитала вона у батька.

-- Хочу познайомити тебе з кимось.

Стах взяв доньку за руку, і потяг до кімнати. За мить Тума, вже стояла навпроти Мілени, і здивованими очима, дивилась на незнайомку.

Білявка не звернула на неї ніякої уваги, навіть не поворухнулась.

-- Чому вона така?

-- Я точно не знаю, але мені здається вона під дією гіпнозу. Думаю це скоро мене.

-- Ця дівчина піде з нами?

-- Якщо, провідник прийде вчасно, то так.

-- А, якщо, швидше прийдуть солдати цариці?

-- Тоді, я віддам її замість тебе.

-- Цього не можна робити!— обурилась Тума.

-- Так, ти доню, права. Та якщо мені доведеться вибирати між своїм сумлінням і тобою, я виберу тебе. Хочеш ти цього, чи ні.

-- Тобі не повірять, що це я, дівчина білявка.

-- Тому, ти пофарбуєш її волосся, щоб воно стало схоже на твоє.

-- А, очі їй, теж пофарбувати?— не вгавала дівчина.

-- Годі сперечатися!

Обличчя Стаха наче скам’яніло, а це означало, що батько дуже розсердився, і Тума більше не посміла йому суперечити. Вона взяла дівчину за руку, і повела до своєї схованки.

4

Цариця Таміла напівлежала, на устеленому м’якими, звірячими шкурами, величезному троні. В руці, вона тримала, дорогоцінній кубок, наповнений молодим, солодким вином. Тут, в її палаці, як і у всьому місті, завжди було свято. Це був наказ молодої цариці, і ніхто не смів його порушити. Сівши на трон, після смерті свого батька, вона змінила майже всі закони, щоб ті служили, лише на її користь. Ще коли цариця була юною, ходили чутки, що вона зв’язалась з темними силами. Лише коли Таміла отримала довгоочікувану владу, це стало очевидним. Навіть ходили чутки, що то вона допомогла старому царю перейти до світу мертвих. Колишні солдати, що залишились безробітними, сподівались що цариця відновить військо, та їхні сподівання не виправдались. Для того, щоб поповнити свою казну, Тамілі не потрібне було військо, адже його утримання, це такий клопіт! Вона пішла іншим шляхом, шляхом Чорної магії. Колись, ще в дитинстві, Таміла познайомилась з Темхусом, сином Магри, і в обмін на служіння йому, отримала змогу з допомогою чар, знаходити в горах залежи потрібного їй золота та самоцвітів. Та була одна проблема, магія забирала в неї життєву силу, роблячи старою. Щоб відновити свої сили, цариця наказувала приводити до неї молодих дівчат, і віднімаючи в них енергію, повертала собі свою молодість, перетворюючи тим самим, бідолах на немічних бабусь, що доживали свого віку, працюючи в пральні чи на кухні. Спочатку городяни виконували накази володарки, і відправляли своїх дочок до палацу добровільно, та коли таємниця відкрилась, почали їх ховати і відсилати з міста до далеких родичів та знайомих. Тамілу, це розізлило, і цариця заборонила вартовим випускати дівчат, без її особистого дозволу, а дозвіл вона і не збиралась видавати. Тепер коли у володарки виникала потреба, вона відряджала до міста варту, по наступну жертву. Цих солдатів, на вулицях Каурдану, називали посланцями зла. Та царицю, це мало хвилювало, вона володарка, і робитиме як їй заманеться, ніхто не насмілиться їй суперечити.

До трону наблизився посильний, і схилившись шанобливо звернувся до Таміли:

-- Прошу вибачення, моя володарко.

-- Чого тобі?— кинула на нього, з нехотя, погляд Таміла.

-- Вашої аудієнції, просить якийсь карлик. Каже, що він чарівник з Сулерії.

В очах цариці спалахнув вогник цікавості:

-- Проси. Я прийму його.

Схилившись в шанобливому поклоні, до трону наблизився Бахтар. Його вигляд розсмішив Тамілу, і цариця зареготала, дивлячись на гостя. Її поведінка образила чаклуна, та він не подав виду, навпаки, теж посміхнувся, і промовив:

-- Вітаю, і з великою повагою смію звернутись до Вас, царице Каурдану. Я прийшов до Вас, з іншого світу, назва якого Сулерія. Ішов я, не з порожніми руками, а вів вам у подарунок, чарівну степовичку, відважну і гордовиту, переповнену життєвою енергією. Та один з ваших непокірних підданих, молодий розбійник, вкрав її, і сховав десь у вуличках міста.

-- Яке нечуване нахабство!— обурилась Таміла, і жбурнула кубок у вартового, що стояв поруч — Чого варта, не затримала злодія?

Молодий охоронець зблід. Він не був винен, та цариця могла покарати будь кого, не розбираючись. Їй було байдуже, чиє життя відібрати, аби задовольнити своє чорне єство. Та сам того не бажаючи, вартового врятував Бахтар. Чаклун знову вклонився:

-- Величава царице, на обурюйтесь так! В мене для Вас, є ще один подарунок, можливо набагато цінніший за дівчину.

-- Який саме?— вже спокійніше спитала Таміла.

-- Рецепт чарівного зілля, що дозволяє перетворювати звичайних істот в чудовиськ, покірних лише вам.

Ці слова карлика, привели володарку у захват:

-- А, саме зілля в тебе є?

-- Так, але небагато, лише на один раз.

-- Нічого. Я б, хотіла побачити його дію.

Поряд з троном стояла клітка, в якій сидів білий тигр. Тварина дрімала поклавши голову на передні лапи. Таміла подивилась на тигра, і Бахтар зрозумів її без слів, та попередив:

-- Я випробую, для вас чари, але тварина буде підкорятись лише мені. Щоб істоти підкорялись Вам, Ви володарко, повинні зварити зілля власноруч.

-- Я зрозуміла на що, ти, натякаєш. Та я, хочу лише побачити.

-- Добре, не смію перечити.

Чаклун підійшов до клітки, взяв шмат м’яса, що лежав поряд, у мисці, і виливши на нього залишки свого трунку, кинув тигрові. Тварина була ситою, та все ж , вдихнувши запах страви, що їй запропонували, почала жувати. Таміла дивилась на тигра, не відриваючи погляду, вона очікувала дива, і воно не забарилось. Як тільки тварина проковтнула останній шмат м’яса, по його тілу пробігло зеленкувате сяйво, тигр почав збільшуватись на очах. Його, і без того великі ікла, виросли в кілька разів, пазурі перетворились на гострі, залізні леза. Тигр загарчав, і одним ударом страшної лапи, розтрощив клітку, вириваючись на свободу. Це не на жарт злякало всіх присутніх, лише чаклун залишився спокійним. Бахтар підняв до гори руку, і скомандував, дивлячись в налиті кров’ю очі чудовиська:

-- Спокійно! Лежи !

Монстр одразу заспокоївся і покірно влігся, наче дресирована тваринка. Царівна, від захоплення, заплескала в долоні. Задоволена подарунком, вона запросила карлика сісти поряд, і почала пригощати, та розпитувати його, про ціль приїзду. Не вбачаючи в цариці, для себе, конкурента, Бахтар розповів її правду, про свою обіцянку Темхусу, відшукати Скіпетр Безмежної влади. Очі Таміли заблищали, коли вона почула про свого покровителя, і дивний скіпетр, але Бахтар не надав цьому значення. Чаклун гадав, що це лише цікавість. Та як він помилився! Краще було б, йому, взагалі рота не відкривати!