Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 29

-- Мабуть вас, гості мої, цікавить чому я і мій народ опинились в такому становищі?

-- Так. Дуже цікавить. — погодився з Володарем, Карол. —З тієї самої миті, як ми потрапили сюди.

-- Це справа рук Темхуса. Колись він явився до мене, і запропонував угоду: ми підкоряємось владі Магри, а натомість маємо повний достаток.

-- Темхус? Син Магри і володар Світу мертвих?— перепитав Карол.

-- Так. Саме він.

-- Хіба він має в нашому світі якусь владу?

-- Ні, але великі капості йому під силу. Взагалі, в Світі Людей, нишпорять його посланці, і зманюють слабких на свій бік. Сам Темхус являється дуже рідко, і то у тих місцях куди його посланці не можуть дістатись.

-- Як, у ваш, світ?

-- У Нікелію, вже майже століття ніхто з зовнішнього світу не приходив.

-- А справді, у вас, є велетенські птахи, і ви на них подорожуєте?— перервав розповідь Володаря, Івер.

Плато сіпнув невігласа за рукав, щоб той замовк, але володар вирішив відповісти:

-- Такі птахи в нас є. Ми гукаємо їх в разі потреби. —і опереджаючи наступне питання Івера, додав:-- Пізніше ти побачиш як це робиться.

-- Як я розумію, ви не погодились служити Темхусу. — вирішив, все ж продовжити бесіду, молодий чарівник.

-- Ні не погодились.

-- Чому? Ви вшановуєте Магру, а натомість маєте достаток, і процвітання.

-- Якби все було так просто. Ми були повинні не лише вшановувати зле божество, але в її ім’я робити злі справи, ображаючи людей, що мешкають тут в горах. Я не міг на таке погодитись.

-- За те і постраждали?

-- Так. За те. Темхус дуже розізлився і пригрозив що накладе на мене і мій народ прокляття, яке зможе зняти лише смертний, що не пошкодує за ради нас свого життя. Він був впевнений, що такої людини ніколи не знайдеться. Та я лише засміявся йому в обличчя. — сумно похилив голову володар. — Якби я знав чим це скінчиться…

-- То що, погодились би на його умови?

-- Мабуть ні. В моїй душі завжди теплилась надія, що Боги Світла і Добра не залишать нас. І хоч які перепони не стоятимуть на шляху нашого визволителя, він все одно прийде. — Володар Нікелії подивився в бік Юки. — Піднімемо наші келихи, за найпрекраснішу з цариць, і вип’ємо за її здоров’я. За тебе, моя дружина!

Мандрівники підтримали тост, і всі як один вигукнули:

-- За тебе, Юко!

А цариця, сяяла немов діамант. На голові золота тіара, плаття всипане дорогоцінним камінням, та все це тьмяніло, перед її щасливою посмішкою. І те, її щастя, передавалось всім присутнім, і наповнювало всю країну, країну Нікелію, про яку, ще в дитинстві мріяла Юка. Виходить, деякі мрії, все ж здійснюються!

Готар сидів за столом схиливши голову. Плато розумів його стан.

-- Не сумуй, хлопче. — втішав він горянина. — Юка тобі не дісталася, не біда. Нехай її доля не ти, та все ж це краще, ніж вогняний колодязь. Чи ти, зі мною, не згоден?

-- Згоден. — через силу всміхнувся Готар. —Я радий за Юку. Вона , насправді заслуговує такого щастя. От тільки не можу зрозуміти, де забарилось моє.

-- Ти ще зовсім молодий, хлопчику. Твоє щастя неодмінно знайде тебе. І навіть хай це буде лише мить, та за неї варто прожити ціле життя! Повір мені!

-- А ти вже зустрів своє щастя?

-- Ти мабуть не повіриш, але ще ні. Я продовжую до нього іти.

-- Ти насправді в це віриш?

-- Так. І тобі раджу!

Хлопчина сумно посміхнувся, не то над вірою Плато, не то над власною долею, але більше не проронив ні слова.

Нарешті прийшов час прощатись. В цій місцевості важко було зрозуміти ранок зараз, чи глибока ніч, бо не було видно справжнього неба, сонця і місяця. Та все ж, Каролів барометр душі, підказував, затримуватись більше неможна.

-- Куди ви, зараз направляєтесь?— поцікавився Володар.

-- Я повинен дійти до гори Матарам. — відповів Карол.

-- Так я, зможу вам допомогти! Наші птахи знають туди дорогу.

-- Це б було чудово!— зрадів молодий чарівник.

Проводжати дорогих гостей вийшли всі мешканці підземного міста. Правитель вийняв з невеличкої, дерев’яної скриньки кришталевий дзвіночок, і подзвонив. У відповідь пролунав голосний крик, що луною прокотився по величезній печері. Почулось хлопання крил, і кілька диво-птахів опустились поряд з юрбою, здійнявши сильний вітер. Юка підійшла до Готара:

-- Дякую тобі, за твоє ставлення до мене, за твою турботу, і пробач якщо я тебе образила.

-- Хіба я можу ображатись на царицю?— сумно пожартував хлопчина.

Юка поцілувала його у щоку, і погладила, як дитину, по голові. До них підійшли решта мандрівників. З кожним із них попрощалась дівчина, ні для кого не пожаліла теплих, і вдячних слів. У Івера, аж сльози на очі навернулись, так він розчулився.

-- Я приготував для вас прощальний подарунок. — знову обізвався до мандрівників, правитель Нікелії.

Він плеснув у долоні, і двоє підданих принесли щит. Той щит був овальної форми, і обшліфований так, що в ньому відбивалось все як в дзеркалі.

Карол взяв подарунок, і хотів було вже подякувати, та Володар не дав йому сказати, а мовив сам:

-- Не треба подяки. Я і мій народ будуть вам вдячні довіку. Цей щит не простий, він створений магами, і в руках мага проявляє свою силу. Яку саме, не знаю. На звороті є напис, можливо він і вам зараз не зрозумілий, та прийде час, і його таємниця відкриється. Карол зазирнув на зворотній бік подарунка, там було висічено кілька слів, чарівник прочитав: « Коли мертвий подивиться собі у вічі, він пробудиться!».

-- Справді, дивний напис. — погодився Карол, міцно потискаючи простерту руку правителя.

Та прощання не може тривати вічно, і ось вже друзі, сиділи на спинах велетенських птахів, тримаючись за їхнє пір’я. Птахи підняли їх високо над Нікелією, наче даючи змогу попрощатись з цією дивною місциною, і полетіли темним, довгим тунелем, до якого навряд чи змогли б добратись наші мандрівники самотужки. З усіх мандрівників, лише Карол мав досвід польоту верхи на живій істоті, на своєму чарівному коні, решта леліли в перше. І не всі були від того у захваті. Капер і Плато тримаючись з усієї сили за пір’я потихеньку, лаялись, бо були синами однієї матері, і мали схожі характери. Готар з захватом дивився на увсебіч, бо був горянином, і не боявся висоти . Івер навпаки, міцно стулив повіки, і очікував лише одного, коли птахи сядуть на землю. Теймурові здавалось було байдуже, летить він, чи ні, та насправді, серденько його калатало з усієї сили, і кінцівки тремтіли від нервової напруги.

6

Зовнішній світ зустрів мандрівників яскравим сонячним світлом. Бідолахам довелось зажмуритись, бо від того світла заболіли очі, і вони на якусь мить засліпли. Та коли нарешті разблимались, то побачили перед собою величезну гору, верхівку якої вкривали вічні сніги. Карол одразу здогадався, що це і є гора Матарам. Птахи опустились на землю, почекали поки їхні наїзники зійдуть, і полетіли геть, до рідної домівки.

Суворі, сірі скелі ховали в собі древню таємницю. І знайти відповідь на неї, було зараз в край необхідно. Друзі нерішуче споглядали на велич гори, ніби боялись порушити її одвічний спокій.

-- Що далі? --- першим порушив мовчанку, Теймур.

-- Пулат казав, що мій оберіг відчинить печеру, як робив вже колись.

-- Ти натякаєш на печеру Місячного каменю?

-- Не натякаю, а сам сподіваюсь на те.

-- Треба спочатку знайти ту печеру. --- зітхнув Плато.

-- Це не проблема, перстень допоможе.

Карол підняв руку, і виставивши пальця з чарівною прикрасою на ньому, вказав на гору. Перстень не зреагував. Молодий чарівник поводив рукою зі сторони в сторону, все даремно.

-- Ну, і що тепер? --- трохи роздратованим голосом, запитав Капер.

Карол знизав плечима.

-- Я знаю. --- рішуче, не чекаючи заперечень, сказав Готар.

-- Що, ти, знаєш? --- трохи з єхидством, перепитав Теймур.

-- Можливо печера з іншого боку, треба обійти гору навколо.

-- Легко сказати! Знаєш скільки це, забере в нас часу?