Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 31

-- Так. Твої друзі вже зібрались в дорогу, і чекають лише тебе.

Хлопчина хотів підвестись, та ноги затерпли, і зовсім не слухались, бо він усю ніч просидів на них. Карол почав їх розминати, і одночасно розповідати вугільникові, про свої нічні ведіння, той слухав дуже уважно, потім спитав:

-- Скажи, Кароле, з якою ціллю ти ідеш? Лише для того щоб зупинити Бахтара?

-- Взагалі то, для цього. — не замислюючись над відповіддю, сказав хлопець.

-- І ти, ніколи не замислювався над тим, що коли скіпетр потрапить в твої руки, то дасть тобі владу над усіма світами?

-- Замислювався. Я, весь час про це думаю.

-- Ти впевнений, що встоїш перед такою спокусою? Адже Вартохар, не даремно так надійно сховав його, щоб скіпетр не потрапив до будь кого.

-- Не знаю. — чесно признався хлопець. Потім трохи подумав, і додав. — Бахтар служить Темхусу, од же, скіпетр потрібен саме йому, а чаклун-коротун, лише знаряддя. Я тільки зараз усвідомив, з чим мені доведеться зіштовхнутись.

Промовивши це, Карол здивувався такому, своєму відкриттю. Виходить не важливо що зображено на тих малюнках. Важливо, що відбулося з його свідомістю. Він читко зрозумів свою місію. Всю відповідальність, що лягла на його плечі. Його розум наче скинув з себе якусь полуду. Разом з цим прийшла впевненість у власні сили. Якщо донедавна, в його душі, і справді боролись кілька почуттів; перше, чесно виконати свою обіцянку, і не допустити Бахтара до скіпетра; друге, самому скористатись нескінченною владою, що він дає, і зробити світ кращім; трете, відступити, покине пізно, то тепер він чітко знав, що повинен робити.

-- Все світле і добре, на моєму боці, і воно мені додасть сили! Разом нам ніякий Темхус не страшний!

-- Ну, що ж, тоді ходімо до товаришів. --- плеснув по плечі друга, Теймур.

Мандрівники були повні рішучості продовжувати подорож.

-- Ти знайдеш з відси дорогу до Туламі? --- запитав у горянина, Капер.

-- Знайду. — обізвався Готар.

-- Добре. Тоді веди бо часу у нас обмаль…

Караван повільно долав перевал за перевалом, наближаючись до узбережжя. Мілена, швидко одужала, мандрівка в горах пішла дівчині на користь. Її щічки порум’яніли, а в голосі не було втоми і смутку. Тума виявилась гарною дівчиною, турботливою, уважною і щирою подругою і дівчата швидко заприятелювали. Мілена розповіла горянці, про всі свої пригоди, що пережила разом з Каролом. Тума слухала, широко розплющивши, від захоплення, очі і їй здавалось, що всі ти пригоди, трапились і з нею.

-- Яке, в тебе, цікаве життя!— вигукнула дівчина, дослухавши розповідь Мілени. —Я б, теж хотіла ось так , як ти мандрувати різними світами, і допомагати своєму коханому. Та на жаль, в мене навіть хлопця немає. А все, через царицю Тамілу. Батьки ховають своїх дівчат так, що бідолашні не те що парубків, а навіть інколи і сонячного світла не бачать. Мій батько не виключення. Я теж сиділа в потаємній кімнаті, аж поки Салім, не погодився вивезти нас з Каурдану. Ти не пам’ятаєш, але нас вивозили, поклавши між лантухами з вовною, я ледь не задихнулась. Та і там, охоронці, нас мало не знайшли. Якби не винахідливість батька, то не знаю, що б сталось.

-- Я, така вдячна Стахові і тобі, за свій порятунок, і неодмінно віддячу вам, за вашу турботу. —з ніжністю, посміхнулась до подруги, Мілена, а потім спитала:

-- Ти вже говорила з батьком про моє прохання, відправити мене додому?

-- Ні. Та я, піду просто зараз, і поговорю з ним. — впевнено відказала горянка, і рішуче направилась до Стаха. — Тату, мені потрібно з тобою поговорити.

-- Про що, доню. — посміхнувся старий, до дівчини.

-- Про Мілену. Їй треба допомогти повернутись додому. Її рідні, дуже хвилюються за неї. Ти ж, і сам, все це, розумієш.

Старий, переглянувся з купцем, що ішов поряд з ним, і якось не впевнено, проказав:

-- Коли прийдемо в Туламі, щось вигадаємо. З відти ходять кораблі в різні кінці світу.

Дівчина не звернула уваги, ні на дивний погляд, ні на невпевненість обіцянки, бо була рада почути саме таку відповідь, і поцілувавши батька, побігла порадувати і свою нову подругу. Заспокоєна такою звісткою, Мілена, зі спокійною душею, вмостилась на ночівлю, і проспала як немовля, до самісінького ранку. Весь час, їй снилось рідне поселення, широкі, безкраї степи, що поросли високою травою, яка від вітру хилилась низько до землі, і здавалась великим, безкраєм морем. Снились батьки, та односельці, що радо зустрічали її, і вітали з далекої і важкої мандрівки. Ніч минула як мить. Ранок прийшов, щоб порадувати скорою зустріччю з рідними і коханим. Наступний перевал відкрив перед її очима, безкраю гладь води. До моря було ще далеко, але з висоти, його було видно як на долоні. Місто, що розташувалося на його березі, теж було у володінні Каурдану, та все ж, не мало такої пильної охорони, і високих мурів. В ньому збирався різноманітний народ. Біля причалу завжди стояло кілька суден. Це були торгівельні, або рибальські вітрильники, та інколи навідувались работоргівці, або пірати. Останні, прибували до порту, потай, знявши прапори, і хоч поводились не дуже коректно, особливо в корчмі і харчевні, та все ж, без зайвого галасу. До порту постійно стікались, малі , і великі каравани. Вони наче потоки, то з гір, то в гори, проходили вулицями міста, і зникали безслідно. Єдині, хто тут залишався назавжди, це місцеві жителі, а вони, мали не малий зиск від прибульців, і не втрачали найменшої нагоди, нагріти руки їхніми грошима. Коли караван Саліма дійшов околиці Туламі, Стах підійшов до караванника і тихо, щоб ніхто не почув, про щось з ним перебалакав, крадькома поглядаючи на дівчат, що терпляче чикали на нього осторонь. Потім чоловіки потисли одне одному руки і розійшлись. Стах повів дівчат за собою, постійно озираючись на них, боячись загубити в натовпі.

– Нам треба десь поїсти. --- сказав старий. – Дивіться, ось шинок. Зайдемо туди.

В забігайлівці було повно народу. В повітрі висів стійкий запах тютюну і кислого вина. П’яний натовп голосно кричав, реготав, і штовхався, дихаючи в обличчя перегаром. Дівчата злякано тулились до старого. Нових клієнтів помітив господар закладу, і одразу відчувши зиск, підбіг до них, і запросив затишний столик, подалі від галасу.

-- Ось тут, вам, буде зручно. — шанобливо припрошував, хазяїн закладу. — Що бажаєте?

-- Принеси поїсти на трьох, а мені келих вина. — заказав Стах.

Шинкар зник на кухні. І скоро вже Мілена з Тумою уплітали, швидко приготовлений обід. Вибір страв, тут, був невеликий, риба та овочі, єдина різниця була в тому, як їх готували. Стах, ковтнувши свій келих вена, і нашвидку, майже давлячись, закусивши, промовив:

-- Я піду, розізнаю за помешкання, а ви посидьте, поки що, тут. Ні з ким не розмовляйте.

Дівчата закивали головами, даючи Стаху зрозуміти, що вони його послухають, і не зроблять нічого, за що б він їх лаяв.

-- Ну от, і добре. — похвалив їх, Стах.

На виході, він про щось, перебалакав з шинкарем, і зник за дверима. Дівчата залишились самі, і цим, зразу, скористались двоє підвипивших моряків. Чоловіки, не питаючись, підсіли до їхнього столика.

-- Вітаємо, вас, красуні, у нашому місті. – мовив один з них, підморгуючи Мілені, почервонівшим від випитого, оком. – Ви , тут, у справах? Чи як?

Дівчата не зрозуміли, що в них питають. Ні Мілена, ні Тума не були в подібних місцях, і не знали як себе поводити. Добре, що господар вчасно помітив це, і швидко відпровадив настирних залицяльників. Невдовзі прийшов і Стах. Розрахувавшись з шинкарем, повів дівчат у будинок навпроти, це був готель з недорогими кімнатами.

-- Ми, дочко, поживемо тут з тобою кілька днів. Поки нам не трапиться підходяще судно. — промовив до Туми, батько. —А, за тебе, дівчино, я домовився з капітаном одного з кораблів, що відпливає у ваші краї. Він погодився тебе забрати.

У Мілени, від радості, аж дихання перехопило, а на очах виступили сльози. Вона кинулась до чоловіка, і з вдячністю припала до його руки. Стахові стало ніяково, він з силою вирвав кінцівку, і пробубнів: