Федія (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 15

--- Ну, і що тепер? --- спитав Тевій, коли полум’я, випустивши останні іскри, згасло.

--- Будемо іти навпомацки. --- вперто наполягала Луна.

--- А іншого вибору в нас і немає. --- підтримала свою вихованку Наріта. --- Або ідемо, або помираємо тут, від голоду.

Заперечень більше не поступило і маленький загін рушив далі, обережно намацуючи шлях ногами і руками. Та ось як, у Луненому сні, попереду ледь помітно зажевріло світло. Спочатку воно видавалось лише маренням змучених мандрівників. Та с кожним кроком світло ставало все яскравішим і помітнішим.

--- Здається попереду вихід! --- зраділа, як і решта втікачів, Луна. --- Я ж карала, що треба іти в перед! Я ж, казала!

Дівчина побігла, гукаючи за собою інших. Невже її сон збувався? Дійсно попереду виявилась невелика підземна печера. В ній горіло багаття, навколо якого сиділо кілька людей. Мешканці цієї печери були худими, змарнілими, зодягненими в якесь брудне лахміття. Наріта одразу побачила в них рабів з каменярень. Колись, вона сама, нічим від них не відрізнялась. Сидячи біля маленького багаття, вони тулячись один до одного намагались зігрітися. Побачивши незнайомців, що вийшли з тунелю, вони навіть не поворухнулись. Ці люди не боялися тих, хто виходив з темряви без вогню. Набагато страшнішими були ті, що заходили із зовні з факелами і зброєю. Звісно раби зацікавились неочікуваними гостями, та навіть цікавість не змусила їх полишити нагрітого місця біля багаття. Втікачі привітались. У відповідь тиша, і лише зацікавлені погляди. Наріта, яка вже колись спробувала на собі таке існування, дістала з торби сухарів і барильце з водою. Все це вона поклала додолу і відійшла. Біля вогнища заворушились. Підвівся найкремезніший з каменярів. Мабуть він тут був за старшого. Чоловік підійшов, забрав подарунки, і кивком голови запросив гостей до товариства. З великою невдоволеністю жителі печери посунулися уступаючи місце втікачам.

--- Хто ви? Звідки тут взялися? --- нарешті спитав кремезний чоловік.

Втікачі розповіли свою історію.

--- Будуть облави. --- без емоцій висказався один з рабів.

--- Так. Будуть. --- підтвердив кремезний. --- До речі, мене звуть Шагар. Мене охоронці поставили наглядачем. Мабуть думають, якщо найбільший, то і най паскудніший. Тут у нас можете нікого не боятися. Вас не видадуть. Та затримуватись вам у нас небезпечно. В першу чергу вас шукатимуть там, де є люди. Якщо знайдуть не пожаліють ні вас, ні нас.

--- Ми не затримаємось. --- пообіцяла Луна. --- Може хтось з вас чув про засипану шахту, в якій знайшли чарівний камінь?

--- Є один такий. Він давно в цьому світі. Та за невідомих причин його не приносять в жертву, хоча давно б повинні. --- повідомив Шагар. --- Він мешкає в іншій печері, з іншого боку каменярні.

--- Ви зможете показати, де саме?

--- Можу навіть показати. --- ні на мить не сумніваючись, відповів наглядач.

--- Тоді пішли. Просто зараз. --- попрохала дівчина.

--- Зараз не можна. --- заперечив Шагар. --- Ще не було обходу. Прийдуть охоронці, перерахують нас. Потім залишивши варту охороняти периметр, підуть на відпочинок, лише тоді ми зможемо піти. А зараз, вам краще повернутися до того тунелю, звідки ви прийшли.

Втікачі, розуміючи становище, беззаперечно повернулися туди звідки вийшли, і стали чекати поки їх погукають.

Каролової чарівної сили виявилось достатньо, щоб швидко розправитись зі слугами зла. Недаремно Орнагул віддав йому свою силу. Старий чародій знав наскільки небезпечний і сильний ворог стане перед його учнем. Карол був безмірно вдячний йому за таку жертву. Тепер вхід за олтар був вільний. Він дістав зілля хлюпнув його на стіну і почав читати закляття. Тверда поверхня перетворювалась на дивну напівпрозору субстанцію, крізь яку можна було легко пройти. Карол нагукав своїх друзів.

--- Двері відчинені, треба іти!

--- Що робити нам? --- гукнув до нього Ермс.

--- Тримайте оборону! Якщо нам все вдасться, скоро ви будете вільними!

--- Щастя вам!

Четверо сміливців ступили через браму у невідоме. Вони опинилися у величезній, темній залі.

--- Це головний храм Магри. --- здогадався Карол.

--- Треба бути обачними. Тут напевно, багато вартових. --- мовив Теймур, і з острахом роззирнувся на всі боки.

--- Можливо. Та храм доведеться обшукати з низу до гори. Діти напевно десь тут.--- відповів на те Карол.

--- Тоді не втрачаємо даремно часу. Я і Плато підемо по оцих сходах на гору, а ти і Теймур по отих, до низу. --- висказалася Хета, і не чикаючи заперечень потягла за собою чоловіка.

Каролові і Теймурові нічого не залишалося як відправитись до нижніх приміщень. Намагаючись не шуміти, друзі повільно спускалися по сходах. Внизу повітря було сперте і зловонне.

--- Так смердіти, може тільки в’язниця. --- висказав свою думку Теймур.

--- Як для в’язниці, тут дуже тихо. Потрібен вогонь, в цій темряві нічого не видно.

Карол зняв зі стіни факел і заплив його. Те що вони побачили, шокувало. Вздовж вузького коридору стояли клітки битком набиті нещасними рабами, звезеними звідусіль для жертвопринесення. Всі ці люди стояли мовчки і дивилися на дивних візитерів. Ніхто не проронив навіть найменшого звуку. Карол освітлював їхні обличчя намагаючись видивитись щось знайоме, в цих змарнілих обличчях. Йому навіть уявити було страшно, що вони спізнилися.

--- Ви часом не бачили десь двох дівчат, років чотирнадцяти? --- запитував Карол у в’язнів.

Ті лише заперечно хитали головами. Та раптом з однієї клітки друзі почули:

--- Ви шукаєте дітей? Живих дітей? Дівчаток? Так?

--- Так! --- зрадів Карол. --- Живих! Дівчаток!

Разом з Теймуром вони підбігли до клітки з якої почули голос. Там, тримаючись за залізне пруття, стояв чоловік.

--- Ми всі, кого ви бачите перед собою, привезені зі старого замку. Там , ми останні півроку працювали слугами. --- почав свою розповідь раб.

--- Ти знаєш де діти? --- перервав його довгий вступ Теймур.

--- У тому замку. Я сам їх не один раз бачив. Старий замок для них наче дім. Вони постійно там живуть. В них є власна нянька і вчителі, що навчають законам Магри. Ще їх вчать володіти різною зброєю. --- розповів бідолаха. --- Про них дуже добре піклуються.

Каролові до горла підступив ком. Що робити, як що їхні дівчатка не захочуть повертатися? Вони ж зовсім не пам’ятають своїх рідних, свою справжню домівку. Та і виховані за законами цього світу. Чарівник подивився на свого друга, і зрозумів що такі самі сумніви закралися і в його серце.

--- Ми можемо вас випустити. --- запропонував Карол в’язням.

--- Не треба. Нам все одно нема де сховатися. Наша доля вже вирішена. --- відповів все той же раб.

--- Тоді, може вкажеш нам шлях до старого замку. --- попрохав чарівник.

--- Через головний вхід не ідіть. Через нього ходять лише жерці. Та і варта там. Ви виходьте чорним ходом. Через той хід водять рабів, і він не охороняється, лише запори. Як вийдете з відси, ідіть в бік триверхої скелі. Старий замок за нею.

В цей час, Хета з Плато обстежували верхній поверх. Всі приміщення на ньому були замкнені. Лише в кінці коридору із за дверей однієї з кімнат пробивалось світло. Залишивши Плато на сторожі, Хета обережно наблизилась, і одним оком зазирнула в середину. В кімнаті вона побачила кількох людей в чорних балахонах. Вони перемовлялися між собою. Мова йшла про засипану шахту і втікачів. Постоявши трохи під дверима, і не почерпнувши с того ніякої користі, Хета повернулася до чоловіка і разом вони пішли на зустріч з Каролом і Теймуром. Друзі зустрілися в головній залі.

--- Ну як ваші пошуки? --- запитала Хета у чоловіків.

--- Ми вияснили де наші діти. --- Відповів Теймур. --- А ви, про що не будь дізналися?

--- Ні. На горі кілька жерців. Та вони не становлять для нас інтересу.

--- Тоді ходімо. Вийдемо чорним ходом, і підемо до старого замку. Там тримають дівчаток. --- пояснив подальші дії Карол, і першим рушив на пошуки виходу.