Таємниця двох океанів - Ткач Д. - Страница 64

— Ні, ні! — заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. — На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор — страх. Так, так! Відверто кажу — страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?

— Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! — закричав, сміючись, Марат.

— Нічого подібного! — категорично заперечив молодший акустик Птицин. — Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!

— Я знаю! Я знаю! — закричав Шелавін. — Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!

Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.

— Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, — сказав він, урочисто підвищуючи голос, — справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.

Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.

— Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!

Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.

— Так, так, так!.. — продовжував гриміти Скворешня. — Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.

— Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!

У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.

— Славний хлопчина, — з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.

Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.

Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.

Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.

Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.

— Що, голова закрутилася? Качки не витримав? — питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.

— Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, — сказав Марат, гладячи Павлика по голові.

— Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, — підтримав Марата Матвєєв.

Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.

Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.

Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.

Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:

— Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?

Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.

— Так… — ледве чутно відповів він. — Нічого.

Потім, стрепенувшись, розкрив широко очі, що заблискотіли несподіваним гнівом і обуренням. Рум'янець покрив його щоки, кулаки стислися.

— Він злий… злий… Погана людина! — заговорив він уривчастим голосом. — Він до цього часу не може мені простити. Така дрібниця! Але ж я тоді попросив пробачення. Я ж ненароком…

У нього затремтіли губи, і знову, заплющивши очі, він замовк.

— Хто? — спитав Цой, миттю пройнязшись образою й обуренням хлопчика.

Павлик мовчав.

— Федір Михайлович? — знову тихо й настійливо спитав Цой.

Павлик кивнув голозою.

— Чого ж він тобі не простив? За що, ти думаєш, він гнівається на тебе?

— Ну, дрібниця, розумієш, дрібниця! — знову захвилювався Павлик, спрямувавши на Цоя палаючі очі. — За мішок. Пам'ятаєш, у вихідній камері ми з Маратом засперечалися з-за морського їжака, і я його вдарив мішком по шолому. А мішок той був Федора Михайловича. Але ж це ненароком! Я ж ненавмисно!

— Федір Михайлович докоряв тобі?

— Ні… Він тільки так злобно глянув на мене, що я аж злякався. Він тоді у мене вихопив з рук ящичок від його друкарської машинки і так подивився, немов ладен був зарізати мене. От як зараз…

Комісар різко закинув ногу за ногу.

— Який ящичок? — спитав він.

— Ну я ж сказав — з-під його друкарської машинки. Для запасних частин машинки, — байдуже відповів Павлик і, наче заспокоївшись, після того як вилив своє обурення, став із зростаючою цікавістю дивитися на вальсуючу комічну пару — Скворешню й Марата.

Марат дурів, кривлявся, навмисно плутав і перекручував па, наступав на ноги своєму партнерові. Скворешня, нарешті, розсердився, підняв його, як кошеня, над підлогою і продовжував вальсувати сам, тримаючи свою «даму» в повітрі. Марат кумедно дриґав ногами, марно намагаючись вирватися із залізних обіймів свого партнера, нарешті закричав «караул»…

Павлик не витримав, розреготався і, зірвавшись з місця, підбіг до Скворешні.

— Киньте цього кривляку, Андрію Васильовичу! — дзвінко сміючись, закричав він. — Давайте зі мною! Я буду гарно танцювати! Чесне піонерське!

— Давай, давай, хлопчику! — радісно зустрів його велетень. — Що, вже очуняв?

Він поставив на підлогу Марата, дав йому шльопанця під спину, від чого той, під загальний регіт, кулею полетів до дверей, цілком, проте, задоволений, що вирвався, нарешті, з лабет свого приятеля.

Оркестр змінив вальс на польку, і Павлик, як пустотливе козеня, застрибав біля свого партнера.

Цой залишився один у кріслі, глибоко замислившись, не помічаючи шуму, музики й загальних веселощів. Комісар теж мовчав.

Після танців, «за настійливою вимогою публіки», як оголосив конферансьє вечора Ромейко, Павлик з піднесенням прочитав свою поему «Переможці глибин», йому шалено аплодували й примусили деякі місця повторити на біс. Нарешті комісар оголосив розпорядок занять і розваг на наступну п'ятиденку.

Розійшлися запівніч, втомлені, веселі, задоволені, під бравурні звуки маршу. У червоному кутку залишилося тільки двоє людей — комісар і Цой. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім комісар тихо сказав:

— Як ви гадаєте, Цой, що все це значить?

Цой повільно провів рукою по своєму блискучому чорному волоссю й відкинувся на спинку крісла.

— Нічого не можу зрозуміти! Ясно тільки, що Федір Михайлович за щось не злюбив Павлика. Але за що? Такого славного, лагідного хлопчика! Не може ж бути, щоб за мішок.

— Та-а-ак… — протягом сказав комісар, замислено дивлячись кудись у простір. — І ще якийсь ящичок… Дивна історія! А втім, мені здається, вона почалася далеко раніше.

Цой скинув на комісара здивовані очі.

— Раніше? Із-за чого ж?

У відсік увійшов прибиральник Щербина з довгим пи-лососним ящиком у руках. Він наблизився до комісара, привітав його, приклавши руку до безкозирки: