Темна матерія - Suncharion - Страница 63

Він каже:

— Це не змінить того, що має статися. Це кінець, брате. Ти зробив би так само, і ти це знаєш.

— Ні, насправді я б цього не робив. Спершу збирався, але не робитиму.

Я витягаю руки з рукавів і кидаю йому сорочку.

Я знаю, що він задумав: перевдягтися в мій одяг. Піти до Даніели, видавши себе за мене. Йому доведеться знову різонути себе по тому шраму, щоб це виглядало, як свіжа рана.

Я кажу:

— У мене є план, як її захистити.

— Еге ж, я читав. Я не збираюся жертвувати собою заради того, щоб із моєю жінкою і сином був хтось інший. Джинси також.

Я розстібаю їх, думаючи, що я помилявся. Ми не одне й те ж саме.

— Скількох із нас ти вбив сьогодні? — питаю.

— Чотирьох. А якщо треба буде, то вб’ю і тисячу.

Витягши з джинсів одну ногу, я кажу:

— Щось сталося з тобою в кубі, у тих світах, про які ти говорив. Чому ти став таким?

— Мабуть, вони тобі не дуже й потрібні. А раз так, то ти на них і не заслугову...

Я жбурляю джинси йому в обличчя і накидаюсь на нього.

Обхоплюю Джейсона за стегна, ривком піднімаю і щосили гепаю ним об стіну, вибиваючи з його легень повітря.

Пістолет падає на підлогу.

Я футболю його на кухню, поки Джейсон оговтується, і замантулюю коліном йому в обличчя.

Чується хрускіт кісток.

Вхопивши його за голову, замахуюсь коліном, щоб іще раз йому ввірвати, але він вибиває з-під мене мою ліву ногу.

Я падаю на паркет, вдаряюся потилицею так, що в мене іскри летять з очей, і ось він вже сидить на мені верхи. Кров тече з його роз’юшеного обличчя, однією рукою він душить мене за горло.

Він частує мене кулаком, і я відчуваю, що в мене на щоці під лівим оком вибухає супернова болю.

Він ще врізає мені.

Я кліпаю крізь полуду сліз і крові, і коли я вже можу щось розібрати, то чітко бачу, що в руці, якою він мене бив, він стискає ніж.

Постріл.

У мене дзвенить у вухах.

У його грудині з’являється маленький чорний отвір, через який струмує кров і стікає по центру грудей. Ніж випадає з його рук і дзенькає на підлозі біля мене. Я бачу, як він намагається затулити пальцем той отвір, але кров не зупиняється.

Він хапає ротом повітря, харчить, хрипить і дивиться на того, хто в нього вистрелив.

Я теж витягаю шию і бачу ще одного Джейсона, який цілиться в нього. Цей Джейсон чисто поголений, на ньому чорна шкірянка, яку Даніела подарувала мені на нашу річницю.

На його лівій руці блищить золота шлюбна обручка.

Моя обручка.

Джейсон-2 знову натискає курок, і наступна куля відтинає шматок черепа у мого нападника.

Він падає навзнак.

Я перевертаюсь і повільно сідаю.

Спльовую кров.

Моє обличчя горить.

Джейсон-2 наставляє пістолет на мене.

Він збирається натиснути на курок.

Я бачу, що це вже справді підступає моя смерть. Я не можу вимовити й слова, тільки перед очима пролітають кадри: я малий на фермі моїх бабусі й дідуся в західній Айові. Теплий весняний день. Глибоке небо. Кукурудзяні поля. Я веду футбольний м’яч через двір до мого брата, який стоїть на «воротях» — між двома кленами.

Цікаво, чому саме цей спогад — останній на межі смерті? Чи був я найщасливіший тієї миті? Чи, може, саме тоді я найбільше був самим собою?

— Припини!

Даніела стоїть у кухонному закутку, вже вдягнена. Вона дивиться на Джейсона-2.

Вона дивиться на мене.

На Джейсона з простреленою головою.

На Джейсона на веранді з перерізаним горлом.

І рішуче, без жодного тремтіння в голосі, питає:

— Де мій чоловік?

Джейсон-2 зразу скисає.

Я витираю кров з очей.

— Ось я.

— Що ми робили сьогодні ввечері?

— Ми танцювали під поганеньку сільську музику, прийшли додому й кохалися. — Я дивлюся на цього чоловіка, який украв моє життя.

— Це ти мене викрав?

Він дивиться на Даніелу.

— Вона все знає, — кажу. — Немає сенсу брехати. Даніела питає:

— Як ти міг зробити таке зі мною? З моєю сім’єю? Позаду неї з’являється Чарлі, дивлячись на цей жах навколо нас.

Джейсон-2 кидає погляд на неї.

Потім на Чарлі.

Від мене до Джейсона-2 всього якихось два метри, але я все ще сиджу на підлозі.

Перш ніж я дістану його, він натисне на курок.

Треба змусити його говорити, думаю я.

— Як ти нас знайшов? — питаю.

— У Чарлі на мобілці є додаток «Знайти мій телефон».

— Я просто увімкнув його для однієї смс-ки вчора пізно ввечері. Я не хотів, щоб Анджела думала, що я її продинамив, — пояснює Чарлі.

Я дивлюся на Джейсона-2.

— А інші Джейсони?

— Не знаю. Думаю, вони попленталися за мною.

— Скільки їх.

— Поняття не маю, — він повертається до Даніели. — Я отримав усе, що хотів, крім тебе. А думки про тебе не давали мені спокою. Чим би могли стати. Ось чому...

— Треба було тоді залишитися зі мною п’ятнадцять років тому, коли в тебе був шанс.

— Тоді б я не побудував куб.

— Ну й нічого б страшного не сталось. Ти тільки глянь. Хіба робота всього твого життя принесла комусь щось, крім болю?

— Кожна мить, кожен подих містить вибір, — пояснює він. — Та життя недосконале. Ми робимо неправильний вибір. Отож і живемо усе подальше життя, про щось шкодуючи. Чи може бути щось гірше? Я побудував дещо, завдяки чому можна забути про цей жаль. І знайти світи, де ти зробив правильний вибір.

Даніела каже:

— В житті це не спрацьовує. Ти живеш зі своїм вибором і отримуєш урок. Цю систему не обдуриш.

Дуже повільно я переношу вагу на ноги.

Але він помічає це й каже:

— Навіть не думай.

— Ти збираєшся вбити мене просто на їхніх очах? — питаю. — Справді?

— У тебе були надзвичайні мрії, — каже він мені. — Ти б міг залишитися в моєму світі, в житті, яке я побудував, і здійснити їх.

— Он, значить, яке ти знайшов для себе виправдання?

— Я уявляю хід твоїх думок. Той жах, з яким ти стикаєшся щодня, сідаючи на поїзд, щоб потрапити на лекції. Ти думаєш: «Невже оце і все?» Може, в тебе вистачає мужності прийняти це. А може й ні.

— Не тобі судити... — кажу я.

— Якраз таки мені судити, Джейсоне, бо я — це ти. Може, ми й розгалузились у різні світи п’ятнадцять років тому, та однак ми пов’язані. Твоє призначення не в тому, щоб викладати фізику старшокурсникам. Не в тому, щоб такі люди як Раян Голдер, отримували визнання, яке по праву належить тобі. Ти здатен зробити все. Я знаю, бо я це все зробив. Подивись, що я побудував. Я міг би щодня прокидатись у твоєму особняку й милуватися собою в дзеркалі, бо я досяг усього, чого хотів. А ти можеш сказати те ж саме? Чого досяг ти?

— Я побудував життя із ними.

— Я дав тобі, дав нам обом те, про що потай мріє кожен. Шанс прожити два життя. Наші найкращі два життя.

— Я не хочу двох життів. Мені потрібні вони.

Я дивлюсь на Даніелу. Я дивлюсь на свого сина.

Даніела каже Джейсону-2:

— А мені потрібен він. Будь ласка. Залиш нам наше життя. Не треба тобі цього робити.

Його обличчя кам’яніє.

Очі звужуються.

Він підходить до мене.

Чарлі кричить:

— Ні!

Пістолет за кілька сантиметрів од мого обличчя.

Я втуплююсь в очі свого двійника, питаю:

— Ну, ось ти мене вб’єш, і що потім? Що це тобі дасть? Це не змусить її любити тебе.

Його рука тремтить.

Чарлі рушає до Джейсона-2.

— Не займай його.

— Залишайся на місці, синку, — я не зводжу погляду з дула пістолета. — Ти програв, Джейсоне.

Чарлі наближається. Даніела намагається втримати його, але він висмикує руку.

Чарлі підходить ще ближче, і Джейсон на якусь частку секунди відводить від мене погляд.

Я вибиваю пістолет з його руки, хапаю з підлоги ніж і встромляю в його живіт. Лезо входить майже без опору.

Встаючи, я висмикую ніж, і коли Джейсон-2 падає на мене, обхопивши мене за плечі, я знову штрикаю його ножем.

Знову, і знову, і знову.

Потоки крові виливаються крізь його сорочку мені на руки, і всю кімнату заповнює запах іржі.