Катерина - Гнатко Дарина - Страница 42

Хто вона, хто та, кого кохає Макар?

І ось Тарас привіз цю дівчину, майже дитину, із золотаво-зеленими ясними очима та вродливим лицем. І Одарка, мов ножем, дістала удар у самісіньке серце.

Вона це! Вона, та кого кохає Макар!

Як дізналась вона про це? Та хто його знає, серце підказало, таємниче нашептало, як тільки до заднього двору, де вона різала курку, приплентавсь той Петро, настирливий собака, який давно вже її кохає, і злорадно похвалився тим, що Тарас із наказу сотника привіз якусь паню. Говорить, а в самого очиська вдоволено блискають.

Одарку мов огонь обпік. Кинулась вона до хати й курку напівживу із собою прихопила. Прожогом у сіни, поваляла щось, та не помітила й що, аби хутчіше побачити, побачити та закам’яніти від болю серцем. Бо суперниця та була напрочуд гарна, що то суперниця, Одарка відчула відразу, як тільки дід Митько гукнув, що когось привезли, а Петро прийшов і посипав солі на її глибоку, незагойну рану…

Ні, ще до заходу сонця, ця панянка має покинути Вербки, інакше Одарка не могла за себе ручатись, вона ладна була й убити від ревнощів це дівчисько, коли б довідалась напевне, що Макар кохає саме її. А Тарас за звичкою все робить навпаки, мститься за свого нікчемного батечка.

— Тарасе, хоч раз у житті послухай мене, матір, — почала вона знов підступати до сина, але той уперто хитав головою.

— Я слухаюсь тільки пана Макара.

— Тарасе…

— Я вже сказав, що ні!

Одарка з досади трохи ногою не гупнула, наступила на ту кляту недорізану курку та заслугувала здивованого, осудливого погляду суперниці, грубо вилаявшись.

І відразу ж напустилась на небажану гостю.

— Ти чого вирячилась на мене? Така ніжна пані, що й вилаятись при тобі не вільно? А то ж через тебе я лаюсь, через красу твою ясновельможну! — Одарка покривилась. — Навіщо приїхала сюди?

Катерина вражено відсахнулась.

— Що ви, тітко, нікуди я не їхала, мене ваш син привіз.

— Що, супроти волі?

— Супроти, лантух на голову й повезли.

— Он як, — замислено протягнула Одарка, роздивляючись багато вбрану панянку, і та її внутрішня напруга від того, що суперниця приїхала сюди не сама, трішки послабшала. — То ви й не кохаєте Макара?

Дівчина звела на неї свої дивні ясні золотаво-зелені очі, й у них спалахнула такої сили ненависть, що Одарка ледве втрималась, щоб не відсахнутись, і слова панянки пролунали музикою.

— Я його ненавиджу! — Тихо, але твердо промовила дівчина, а Одарка й зраділа, почувши її слова, і подивувалась, як то можна не любити Макара, коли він такий гарний, коли одним своїм поглядом здатен розпалити вогонь у серці. А ця пані, виходить, що не така, дивна все ж якась.

Одарка поглянула на сина.

— Чув, Тарасе, пані не хоче тут залишатись.

— Чув.

— То ж відпусти її!

— Ні!

Одарка кинула на нього злий погляд і вийшла з хати, забравши із собою ту нещасну курку, щоб дорізати. Нехай кокошиться, а вона все одно знайде можливість позбутися цієї панянки. Та щоб вона цього не змогла, не може такого бути. На те вона й Одарка Рогозиха.

Та хоч би які там думки заходили в забиту ревнощами голову Одарки, не судилось їм утілитися в життя. Надвечір, коли сонце вже сідало десь у полі за обрій, а Одарка доварювала борщ із тієї злощасної курки, до хутора вернувся несподівано господар. Одарка вийняла з печі борщ і мало не розлила його з розпачу, побачивши у вікно Макара.

— Примчав!

Катерина, яка з нещасним виглядом сиділа на стільчику, здригнулась від тих слів усім тілом. Сотник то, певно, примчав, а кому ж іще було сюди мчати? Господи ж помилуй, що зараз буде? Тіло її не забуло ще тих побоїв, а ось зараз вона зустріне його знову, і чим закінчиться для неї та зустріч, вона не може й уявити. Гнівлива Одарка біля печі вмить напружилась, засяявши водночас лицем, і Катерині чомусь, може й хибно, здалося, що не байдужа до сотника ця чорноока красуня, а ненависть до Катерини в її очах — звичайні ревнощі. Та що ж йому треба, тому сотникові, коли кохає його така жінка, брав би її за дружину, любився б із нею, а їй, Катерині, дав би нарешті спокій, не тратив би на неї своїх сил. Ба ні, немає йому спокою, знов щось задумав.

Вони з Одаркою напружено вдивлялись у двері, у яких ось-ось мав з’явитися Макар Яковенко, услухалися в голос його, що лунав у дворі, й для кожної голос той лунав по-особливому. Для Одарки він був наймиліший та найжаданіший у світі, а Катерина вся тремтіла від огиди, зачувши той ненависний для себе голос. Він зараз з’явиться у світлиці, і чим буде для Катерини та його поява?

Й ось він увійшов, стрімко увійшов, прудкою юнацькою ходою, і відразу ж очі його знайшли застиглу Катерину й навіть на мить не торкнулися поглядом завмерлої біля печі Одарки. І та помертвіла вся, побачивши, як дивиться її Макар на цю панську дівчину, як спалахують очі його яскравим світлом, і бачить вона в них те, чого так сподівалася до себе, чого так шукала увесь цей час, коли він дивився на неї. Та як не шукала, так і не знайшла. Біль і сліпуча хвиля ревнощів накотились на її серце з такою силою, що ледве втримала вона в руках горщика з борщем. А він, коханий та зрадливий, ішов зараз до іншої, і для іншої горіли полум’ям його очі, інша зараз панувала в його серці, а не вона, вірна Одарка.

Сотник зупинився перед Катериною, яка зіскочила зі стільчика на ноги й стояла перед ним, гордовито закинувши догори свою чорняву голівку, із усієї сили своєї намагаючись не видати страху, що охопив усе її єство.

Сотник пройшовся поглядом по її сукні.

— Ну, здоров була, Катруню!

— Навіщо ви привезли мене сюди? — Зле відгукнулась Катерина на його привітання, виблискуючи очима.

Сотник усміхнувся.

— Так ти й не привітаєшся зі мною?

— Не привітаюсь.

— Що, тебе отакого навчив твій пан граф? Раніше, пам’ятаю, ти була більш привітною, і здоровкалась, і милою такою була.

— То було колись.

— Так, зараз ти зробилась панею, простих людей навчилась нехтувати, гидувати ними та гордувати. — Катерина не відповіла на ці слова, а Яковенко й далі стояв біля неї, пильно, мов забув за цей тиждень, вивчав лице, міркуючи про щось своє і змушуючи Катерину нервуватися під тим аж занадто неприємним для неї поглядом. Так дивився він на неї ще в Борисах… Та й завжди він на неї так дивився, але тепер у його погляді вбачалась якась погроза, щось недобре, а може, то була жага помсти, за те, що розірвала заручини, що кинула його, обравши для Криштофа.

Урешті набридло йому те споглядання, і він обернувся до Одарки, яка з ображеними, налитими сльозами очима застигла біля печі, напружено вслуховуючись у їхню розмову.

— Що, Одарко, вечеря готова?

Одарка важко ковтнула.

— Готова.

Сотник потягнув носом повітря.

— Борщем пахне, — схвально пробурмотів він і хитнув головою на стіл. — То подавай, чого ж ти застигла?

Одарка недобре зиркнула.

— А хіба ж я тобі наймичка?

Сотник блимнув на неї невдоволено.

— Чого сатанієш, Одарко? У нас же гостя он яка поважна, сама графиня Катерина Гнатівна Гнатовська. А я не розповідав тобі, Одарко, як ця сяюча графиня осміяла мене на все моє рідне село, як заручилася зі мною, а потім потайки вискочила заміж за польського графа, якому належать Бориси, як глузував із мене увесь люд, що покинула мене молода наречена?

Одарка глянула на нього вбитим поглядом.

— Не розповідав.

Яковенко промовчав, а Одарка, рухаючись мов не своїми ногами, почала збирати до столу, виставляючи до борщу густу, тільки зібрану сметану, куснями накраяний чорний хліб, шмати товстого сала та круглі білі головки солодкуватої цибулі. А сама напружено розмірковувала, що ж їй зробити для того, аби зберегти для себе Макара, аби не полинув він до панянки цієї ясноокої й не втратила вона його назавжди. Бо, хоч і казала пані, що ненавидить його, хто ж його знає, що між ними сталося, може, посварилися чого, а Макар ще вмовить пестощами цю паню простити його, так умовить, що вона й пана-чоловіка свого забуде. Ось вона, Одарка, в обіймах його не тільки про чоловіка б забула, а й про все життя своє. Уявивши Макара, який обійматиме сеї довгої ночі цю паню, Одарка спіткнулась, мало не розбивши глечика з кислим молоком. Макар озвався, люто вилаявшись.