Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 11

Ваня й далі намагається витягнути мене на побачення. То зателефонує. То прийде під кінець робочого дня з якимись смаколиками, розважає нас із Ольгою балачками. Сумно самому вдома сидіти, мабуть.

Він змінився. Якимось дивним чином став більш упевненим у собі. Додало самооцінки те, як відбився від хуліганів? Схоже, що так. Цікаво, чи був би він таким же палким коханцем? Сама ж і жахаюся цих думок. Хитаю головою, наче струшую з неї дурню. Не варто й думати про таке, щоб проблем не мати.

Я вперто відмовляюся, не приймаю жодних залицянь. І не розумію, чому він такий настирний.

— У мене є чоловік, розумієш? — сказала йому після наступного запрошення на побачення.

— То й що? Спершу покажи мені обручку на твоєму пальці!

Обручки не було. Не було навіть надії бодай колись отримати її від нього. Я знала про це вже тоді.

— Адже ти незаміжня, значить, вільна, — продовжує Ваня.

— Не вільна, — відповідаю йому.

«Щойно зустріла його, перестала бути вільною», — додала вже сама собі. Іноді обручка на пальці не є ознакою невільності, а в моєму випадку й обручка непотрібна.

«Ти належиш мені й нікуди не подінешся! — його слова, які я сприймаю, як справжню засторогу. — Навіть не на­магайся!»

Не намагаюся. Лише спостерігаю. Он в Ольги хтось з’явив­ся. Вона весь вільний час із кимось листується через есемес, і обличчя в неї далеке від стурбованого роботою. Мрійливо всміхається, чекає на зустріч. Після роботи щодня біжить в інший бік. До нього.

Чому я не можу так само?

Ні, я чекаю на ті зустрічі, але це очікування — якесь тваринне бажання займатися з ним коханням. Здається, усі думки лише про це. Немов ні про що інше й думати не можу. Але мій погляд весь час стурбований. Я весь час чогось боюся з ним. Що не приїде, що покине, що…

Я божевільна! Я точно божевільна й маю якось упоратися з цією пристрастю. Та не можу.

Не хочу.

Ми зустрічаємось лише на вихідних, решту часу я самозабутньо чекаю на нього. Він не телефонує, не пише, його нема в соціальних мережах або «Скайпі». Він наче й не існує. Немов несамовита, я кидаюсь до роботи, лише вона надає змогу хоч якось відвернути увагу від думок про нього. Уже ознайомившись з основними видами діяльності компанії, я створила та просунула в реалізацію власний комерційний проект!

Ідея була ще з останнього курсу університету. Та без фінансової та юридичної підтримки, самостійно я б не впоралася. Довелося трохи скорегувати, та загалом усе вийшло якнайкраще. Спершу зацікавила начальницю нашого аналітичного відділу, вона дала добро на те, щоб я представила проект раді. І це все лише на другому місяці роботи. Мою завзятість помітило керівництво. Наступного дня після вдалої презентації я стояла в кабінеті директора.

— Подовжуйте в тому ж руслі й за півроку ви отримаєте значне підвищення, — відверто пообіцяв мені Антон Максимович.

Це була гарна обіцянка. Враховуючи й те, що, згідно з умовами, мені як розробниці та авторці проекту належав відсоток від прибутку. Звісно, якщо він буде, той прибуток. Радіти б успіхам, а я наче прибита весь час.

Невже я не потрібна йому більше ніж на вихідні?

Скільки часу це триватиме?

Чим завершиться?

Якщо я не потрібна йому решту часу, він не покличе мене одружуватися.

А чи цього я прагну?

Будь-яка нормальна дівчина прагне одруження.

Нормальна, а не божевільна!

Я не знаю, чого я прагну.

«Сексу», — відповів би він і мав би безсумнівно рацію.

Мама тривалий час мовчки дивилася на те, що зі мною коїться. Згодом почала приводити до тями. Закінчувалося це кожного разу однаково: сваркою. Хто-хто, а вона мусить мене розуміти! Сама ж знає, що воно таке, на власній шкірі відчула! Одного разу я не стрималася й пішла з дому. Вешталася парком, спостерігала веселощі інших. Усілася на лавку, ту саму, на якій колись сиділи з ним. Спересердя я геть забула, що гаманець залишила на столі в кімнаті. У кишенях знайшлося лише кілька гривень. Тож я не могла навіть у кав’ярню зайти. Крутила в руках телефон, найбільше жадала, щоб він по­дзвонив мені саме зараз, попри те, що сьогодні не п’ятниця.

Дива не сталося. Тоді майнула думка зателефонувати йому самій. Досі я жодного разу не робила цього. Завжди він вирішував, коли й де ми зустрічаємось. Якийсь час я вага­лася, та все ж наважилась і натиснула кнопку виклику. Думала вже, що він так і не візьме слухавки. Та ні, він прийняв виклик.

— Мала, ти телефонуєш мені в роумінгу. Щось тер­мінове?

Що я мала сказати? Що над усе волію зустрітися з ним просто зараз, відчути його обійми, пестощі, побути разом, відчути смак його шкіри та навіть просто поспілкуватися?

— Ні, — відказую, — не термінове. Вибач.

«Я просто скучила. До нестями. Хочу тебе бачити. Мені дуже самотньо…» — додаю це подумки, тільки для себе. У мені розливається розчарування.

Здається, він навіть щось відповідає на моє «вибач, не термінове». Та я розумію, що не отримаю бажаного, тож і говорити нема про що. Кладу слухавку. По щоках течуть сльози. А слідом приходить SMS про те, що на моєму рахунку залишилося шістдесят дев’ять копійок.

Чорт забирай його разом із роумінгом! Міг би принаймні попередити, що за кордон виїжджає! Я щойно поповню­вала рахунок!

Невже він кожного разу приїздить заради мене з-за кордону? Це б мало мене втішити.

Не втішає.

На тій лавці я просиділа до глупої ночі. Завершилося все тим, що до мене підійшов патруль.

— Чи все у вас гаразд? Можна переглянути ваші документи?

У мене все гаразд, лише з матір’ю посварилася через те, що коханця маю. Показую їм паспорт.

— Пізно вже, — мовить один із них. — Ви б не сиділи тут сама. Ідіть додому.

Мабуть, слушна порада, враховуючи те, що вже настав новий день. Забираю паспорт і рушаю до виходу.

Восьмі після знайомства наші вихідні я проводила на самоті. Тієї п’ятниці він не зателефонував і не приїхав. Моя природна недовірливість відразу почала на-гора видавати нові версії: йому не сподобалося, що я зателефонувала, втрутилася в його життя без мене; він вирішив, що відтепер я весь час надокучатиму йому, тому відмовився від наших стосунків; він вирішив провчити мене за таке зухвальство, зайвий раз продемонструвати, що домінує він, а я не маю права голосу…

І лише в останню чергу майнуло, що він міг не впоратися зі своїми справами й просто не встиг приїхати.

От чому я така дурна, га? Витратила купу грошей на ідіотську телефонну розмову, так і не дослухавши, що саме він хотів сказати! Раптом він попереджав, що не приїде? Тоді чому не зателефонував зараз?

Просто через те, що не має звички звітувати переді мною. Усе ж просто. Адже хто я для нього? Дівка, з якою бавиться вихідними. Від таких думок ставало ще гірше.

Ну чому б мені не забути цього чоловіка раз і назавжди?

Чому постійно розривають на шматки сумніви та спогади про час, проведений разом?!

Чому саме я мала потрапити в цю пастку?

Зайва рефлексія! Нічого путнього від цих думок однаково не буде! То, може, варто просто не думати про нього? Бо «просто» щось вирішити я не могла.

Не думай! Це ж так просто: не думай! Більшість людей саме так і живе.

Самозабутньо чекаю наступних вихідних. Втішаю себе, що не пропустить, адже на п’ятницю припадає День Незалежності, тож можна зустрітися вже в четвер. Три дні разом! Ще тиждень шаленої роботи, сидіння допізна над першими даними аналітики щодо мого проекту, корегування планів. Потім перевірка від керівництва, узгодження, затвердження, перші результати…

І знову самотні вихідні.

Тим часом я категорично відмовляюся їхати із матір’ю на море! Раптом він зателефонує, а мене не буде в місті? Кінець літа надворі, а я нікуди, крім зустрічей із ним, не виїжджала. Мама телефонує, співчутливо цікавиться, чи буде зустріч. Здається, у душі вона радіє тому, що мої стосунки з цим чоловіком не затягнулися надовго. Вірить, що так навіть краще. Звісно, що не каже того вголос.