Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 26

На жаль.

Узагалі, я в захваті від сюрпризу. Жаль від того, що його немає на жодній зі світлин, минає миттєво. Це одна з його вимог, яку я сприйняла, не ставлячи запитань. Він задоволено спостерігає за тим враженням, що справив на мене. Оглянувши все, підходжу до нього. Обвиваю його шию руками, торкаюся губами, отримую відповідь. Палко, ніжно, до болю. Я скучила за той тиждень, що не бачилися. Знервована чекала його дзвінка. Чи точно приїде, чи забере сьогодні, чи відбудеться зустріч? По тілу біжить тепло та тремтіння. Чарівне поєднання, яке волієш розтягнути до нескінченості. Хочу скинути з нього одяг. Стягую з плечей плащ, беруся за краватку, встигаю розстібнути кілька ґудзиків на сорочці, та він зупиняє.

— Не зараз, мала.

Бачу, яких зусиль йому вартувало зупинитися, та розчарування все одно котиться шаленою хвилею. Він наче не відчуває того. Удавано спокійно поправляє одяг, перевіряє біля дзеркала, чи не залишилося на ньому сліду від моєї помади. Ретельно все витирає сяюче білою хусткою.

— Ось тобі номер водія, — протягує візитку. — З ним команда вантажників. Гроші вони вже отримали. Перевозь речі, що там у тебе. Багато від матері забирати?

Махаю, що ні, небагато. Тут усе є. І посуд, і постільна білиз­на, і рушники. Усе новеньке. Величезний, вищий за мене, холодильник уже наповнений продуктами. Вантажники не потрібні. Дає мені ключі від квартири, а сам збирається йти.

— У мене справи. Облаштовуйся, я по тебе заїду згодом.

І я облаштовуюсь. Спочатку доводиться говорити з мамою. Ось це вже стало для неї неочікувано. Вона змирилася з його присутністю в моєму житті. Не схвалювала, та намагалася не втручатися. Навіть кивати скрушно перестала. Та виявилася не готовою до того, що я ось так різко візьму й поїду від неї.

Ті вихідні, свої перші у великій моїй квартирі я провела на самоті. Святкова вечеря охолола, згоріли свічки, а я все чекала. Він так і не приїхав.

Спершу було самотньо та дивно. Вчувалися якісь шерехи. Було незвично тихо. Ані збоку, ані знизу сусідів не було чутно. Ніхто не гупав п’ятами нагорі. Ніхто не волав у коридорі. Я мало не вперше в житті відчула, що сама, наодинці зі своїми думками та справами. Розгублено чекала, коли ж він приїде. Не могла ні на чому зосередитися. Та згодом звикла. Відновила стару схему очікування. Робота, спортивний зал, чекання, читання. Тепер у схему додалися зустрічі з мамою.

Надія на те, що квартиру він винайме на двох, не виправдалася. У стосунках нічого не змінилося. І я знов сприйняла це. Нехай просто приїздить. Нехай буде поруч бодай інколи. Я чекатиму.

Натомість була яскравість зустрічей. Вона компенсувала все. Я щаслива й задоволена.

Я знаю, чого чекаю. І воно того варте.

Розділ 4 

Яскравим спалахом наших стосунків стала поїздка в Європу. Цілі два незабутні тижні моєї відпустки. Яскраві, шалені, пристрасні. Переліт із Києва, автомобіль на прокат. Першокласні готелі. Йому є про що розповісти, поки їдемо. Прогулянки в найгарніших містах світу. Старе місто Кракова з його королівським трактом. Світанок на Карловому мосту в Празі. Художня галерея Франкфурта. Джаз-бар у Парижі, де ми слухали живий блюз і пили вино. Ла Скала в Мілані. Чарівна скрипка, гондола і Ґранд-канал Венеції. Казковий Віденський бал. Провінційна, сучасна Братислава. Пам’ятаю все це, наче було вчора.

Кілька років по тому я повторю все. Ті ж міста, ті ж дороги, ті ж готелі, ті ж номери. Ті ж історії — і так само, як я зараз, інша людина дивуватиметься, звідки я все те знаю. Та то вже буде похорон надії. Витончена форма власного самокатування.

А зараз я щаслива. Він поруч. Нікуди не йде. Нікому не телефонує. Не зникає на тиждень-півтора. Він належить лише мені. До цього ж додаються враження від нових місць, пристрасні ночі у вишуканих дорогих готелях. Я божеволіла від захвату. Мені не вірилося, що все це відбувається насправді. Я побоювалася, що прокинусь уранці й виявиться, що все це лише казковий, чарівний сон.

Ні, не сон. Шалена реальність, від якої захоплює дух. Він насолоджувався цим моїм захватом. Йому лестило те, як я до нього ставилася. Натомість я відчувала, що й сама маю вплив на нього. Наскільки взагалі можна було впливати на таку людину, якою був він. І навіть радше не вплив, а залежність. Він також був залежним від мене. Ми — як плюс та мінус — притягувалися одне до одного без надії на звільнення.

Зараз уже можна запитати себе, чого було більше в тих стосунках? І попри купу болючих, самотніх вечорів, нездійснених, невиправданих надій, попри страх, що може більше не зателефонувати та не приїхати, моєю відповіддю стане: щастя.

Ні на що у світі не проміняла б солод, божевілля, пристрасть кожної моєї зустрічі з ним на щось більш спокійне. На тривалі та перспективні стосунки з будь-яким звичайним хлопцем.

Наші з ним стосунки протривали майже два роки. Два на­сичені яскравими подіями роки. Два найблискучіші роки всього мого життя. Нічого більш значущого не було. Ні до них, ні після…

Є зустрічі, що їх я пам’ятаю так, наче вони відбувалися тільки вчора. Такою ж для мене стала й наша остання зустріч. То був квітень. Уже теплий, лагідний квітень, коли навколо квітнуть сади, коли очікуєш на скоре тепло, Великдень та травневі вихідні. Коли взуваєш легкі відкриті туфлі й можна вже не брати із собою плаща. Коли відчуваєш, що перед тобою ось-ось відкриється весь світ!

Дзвінок мобільного вирвав мене зі сну. Я довго не лягала, чекаючи, раптом він зателефонує, покличе. Не стрималася й все ж лягла. Навіть устигла заснути — і ось…

Кілька секунд я дивилася на дисплей, навіть не розуміючи, що робити. У наступну мить зраділа, відчула, як солодко застукотіло серце, натиснула прийом виклику. Мимохідь поглянула на годинник.

«Овва! Початок першої! Ну чому ти раніше не приїхав?!»

Та, попри все, я радісно кажу йому:

— Привіт!

— Мала, я хочу зустрітися з тобою…

Серце ось-ось вискочить із грудей від радості.

— Мені вийти?

— Ні. Пізно вже. Я піднімуся до тебе. Можна?

Він ще й питає! Звісно, можна! Ще не поклавши слухавку, я вже зіскочила з ліжка, застеляю його, радіючи, що так вчасно замінила постіль на свіжу, щойно випрану. Мало не стрибаю від щастя, від усвідомлення, що ось-ось він прийде. Бачив би він зараз моє обличчя, осяяне щирою усмішкою!

Хоч він і винайняв для мене квартиру, та зазвичай усе ж відвозив мене до себе. Він так волів, а я не заперечувала. Звісно, мені було б дуже приємно, якби він лишався в мене. Воно б створювало ілюзію родини. І я не раз пропонувала поїхати до мене, залишитися. Він відмовлявся. Мав якесь своє бачення, як усе мусить проходити. І я перестала втручатися. Згодом навіть виявила, що саме так легше та комфортніше.

Біжу до ванної. Прискіпливий погляд у дзеркало — кривлюся. Бліда якась, заспана. Швидкий холодний душ мусить виправити ситуацію. А ще варто бодай вії нафарбувати, на макіяж часу може не вистачити. Збираю волосся, закріплюю, щоб не намокло, рішуче стаю під струмені холодної води. Коли лунає дзвінок у двері, я постаю перед ним у довгій яскраво-червоній вечірній сукні з глибоким декольте. Босоніж, не встигла дістати черевики, він саме подзвонив у двері. Волосся розкидане по плечах, на губах щаслива усмішка, на плиті закипає кава.

— Привіт! — кидаюся йому на шию, адже не бачилися вже кілька днів. Сьогодні не була п’ятниця, не був вихідний. Звичайний будній день, тож його візит став подвійним сюр­призом. — Я скучила за тобою, — шепочу йому на вухо.

Припадаю до його губ, насолоджуюся поцілунком. Довгим, ненаситним. Не хочеться відпускати його з обіймів. Волію розтанути в ньому. Спадає на думку, що такий стан не може тривати вічно. Неможливо, щоб людину весь час зводив з розуму лише дотик до коханого.