Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 31

Хитаю головою. Жодних імен, жодних подробиць, жодної світлини — взагалі нічого. Самі лише мої спогади.

Раптом вони, ці спогади, нереальні? Раптом я вже давно збожеволіла й всього того не було? Раптом я взагалі забуду колись його обличчя?

Я не знаю, що стало б більшою катастрофою для мене.

Розповідаю батькові про останню зустріч і те, з яким поспіхом він пішов. Батько просить мене згадати кожну фразу, що я чула. Кілька разів перепитує, чи справді більше не знаю. Та я вже зрозуміла, що нічого втішного мені не світить.

Фактично.

До своєї кави я навіть не торкнулася. Сяк-так подякувала й пішла геть. За кілька годин він підіслав до мене маму. Просто зв’язався з нею телефоном і сказав, що мені не завадить зараз її присутність, адже я зле себе почуваю.

Спрацювали вони тоді в парі вельми злагоджено. Адже я тоді остаточно вирішила, що маю робити, та не встигла навіть відкрити тих пігулок.

Мама не дозволила.

Розділ 7

Звичка до життя все ж перемогла. Я втягнулася. Родичі вважають, що то курс антидепресанту зробив свою справу. Що саме він повернув мені смак до життя, прикрасив яскравими барвами довкілля.

Дурниці! Як ліки можуть замінити те, чим дихав, що й було повітрям, самим життям?! Ніяких яскравих барв не було. Нічого не повернулося. Вони просто перестали для мене існувати.

Радше мене привела до тями думка про те, що маю депресивний синдром, бо мене покинув чоловік. Наче я якась екзаль­тована малолітка, а не доросла жінка!

Згодом почала розглядатися довкола. Звиклася з думкою, що мушу виходити з дому, бачити людей, спілкуватися з ними. Попервах не хотілося навіть цього. Тільки й того, що лежала, бездумно складала на ноуті пасьянс. Їла лише через те, що мама грозила, що викличе швидку й мене заберуть у психіатрію.

— Мені не лізе! Розумієш? — намагалася пояснити їй. — Я ж навіть не «не хочу». Ковтати не в змозі. Клубок стоїть. Ось тут, — показую на сонячне сплетіння.

— Ти мусиш, люба. Подивись на себе, скоро на примару перетворишся, схудла так, що мало не світишся! Або ж звертаймося до лікаря, якщо не бажаєш їсти.

До лікаря я не хотіла. Вистачило того, який призначав антидепресанти. Батько привів свого знайомого, щоб уникнути офіціозу. Хоча спілкуватися з тим лікарем я все одно відмовилася. Та, здається, йому й без мене все розповіли. Зробивши кілька спроб витягнути мене на відверту бесіду й отримавши лише «я не хочу ні з ким розмовляти», лікар здався. Виписав уколи, розповів матері, коли колоти, якими дозами, запланував майбутній візит.

Я щодня чула, як мати спілкується з ним телефоном, розповідає про мій стан, вислуховує поради. Та мені певний час було байдуже до того. Аби не змушували ні з ким спілкуватися, аби не чіпали. Роблю над собою зусилля, проштовхую їжу. Ложку, другу. Рішуче відкладаю. Та мама рада вже й тому. Прибирає тарілки, несе сік…

То неможливо пояснити. Я повністю усвідомлювала, що мине час і я згадуватиму все це, не розуміючи, як таке в принципі могло статися? Як я, завжди активна й непосидюча, могла опустити руки й перетворилася на таку апатичну істоту? Та то був лише розум. Відчуття мовчали. Їх не було.

Жодного.

Суцільна байдужість та порожнеча. Параліч душі.

— То минеться, — марно намагалася втішити мене мама.

Вона й чути не бажала моїх заперечень. Лишилася в мене на весь той час. Сказала, що бажає переконатися, що я повністю оговталася.

— Знаю, — відповідала я, розкладаючи новий пасьянс. — Просто дай мені час.

Вони всі: рідні, колеги, друзі, з якими майже перестала спілкуватися — тактовно дали мені час. Мама терпляче чекала на покращення, намагаючись задовольнити найменшу мою забаганку. Батько коректно не з’являвся, не телефонував і нічого не вимагав від мене. Найпевніше в цей час він активно спілкувався з мамою телефоном. На роботі, після закінчення планової відпустки, яку я не використала влітку, без жодних роз’яснень надали змогу піти у відпустку без збереження. Так я виграла ще два тижні.

Одного разу вночі я встала, щоб напитися води. Вважай, єдине, що в ті дні хвороби сприймав мій організм. Щойно ввімкнула на кухні світло, дістала склянку, прибігла перелякана мати:

— Що ти робиш?

Сама наполохана, волосся розкуйовджене, очі сповнені сумом та якимось страхом.

— Я воду п’ю, мамо, — відповідаю, здивована такою реакцією, і не розумію, що не так. — У горлі пересохло.

Ще кілька секунд вона наче не вірить, ретельно оглядає все навколо й аж тоді заспокоюється.

— Послухай, ти ж не будеш, правда? Ти зрозумій, я ж не переживу цього. Просто не зможу. Ти не вчиниш такого, заради мене…

Бере мене за плечі, мало не трусить, а очі вологі. І раптом я розумію, чому вона не захотіла лишати мене саму, чому перелякалася зараз і прибігла посеред ночі.

— Ходімо зі мною, — кажу їй і відкладаю склянку з водою, не зробивши ані ковтка.

Веду її до своєї кімнати. Там, із нижньої шухлядки комоду, з-під самої стіночки, дістаю нерозпаковану баночку з пігулками, простягаю їй. Кажу:

— Ось, забери. Я не буду. Чесно.

Я так і ходитиму примарою, та не накладатиму на себе руки. Заради неї.

Лежачи в темряві у своєму ліжку, чую, як вона розпаковує баночку й висипає ті пігулки в унітаз. Серед ночі той стукіт сприймається набатом. Навіть такого рішення я не спроможна прийняти! Чую, як мама йде на кухню й викидає порожню упаковку в смітник. Як довго стоїть там серед ночі, а навколо не долітає ані звуку. У квартирі панує могильна тиша й темрява. Щільно закриті шторами вікна не пропускають жодного промінчика світла всередину.

А втім, чим мені перейматися? Я вже мертва. Немає сенсу ще якихось зусиль докладати.

Дзвінок у двері став повною несподіванкою. Мама пішла по продукти. Я нікого не чекала. Спочатку не хотіла навіть вставати, думала, підуть. Та незваний гість наполегливо дзвонив. Наче знав, що дома хтось є. Роблю над собою зусилля, підводжуся, іду до дверей. По той бік чоловік, каже, що слідчий. Цікавиться, чи можна йому зайти для важливої розмови.

Нічого не розумію. Який слідчий? Яка розмова? З якого приводу?

Та він доволі ввічливий, терпляче пояснює. Отримує мій дозвіл увійти. У вітальні, сидячи на дивані, дістає з внутрішньої кишені світлину й каже:

— Ми розшукуємо ось цю людину. Це ж ви тут, на фото, поруч із ним? Чи не допоможете нам?

Мої руки затремтіли. Намагаюся стриматися. Виходить не дуже добре. Беру до рук світлину. На ній виразно видно мене. Знімок зроблено за мить до того, як я сіла до нього в машину. Задоволена, щаслива, що приїхав, щиро всміхаюся, очі сяють. Він же зображений зі спини. Обличчям стоїть до мене, ввічливо відчиняє двері, щоб я мала змогу сісти. Я відразу ж згадую ту зустріч. Рідкісний випадок, коли вечеряємо не вдома, а в ресторані. Усе ж він не любив світитися зі мною на людях. Ми саме сідали в машину, щоб їхати до нього.

— У вас є фото, на якому було б видно його обличчя?

Мені вже байдуже, з якою справою прийшов слідчий. Щоб не збожеволіти остаточно, мені потрібен був бодай якийсь доказ його існування. Чоловік махає, що ні.

— На жаль, це все, що в нас є. Але ж ви впізнали його, правда? Ви зустрічалися з цим чоловіком. Де він зараз?

Звісно, я впізнала його!

— Віддайте мені це фото, будь ласка!

Нехай буде хоча б так. Нехай зі спини, але він — реальність! Він був у моєму житті, він не примара! Я маю доказ.

Слідчий хитає головою.

— Я не можу віддати, це…

— Я заплачу! — різко вигукую я, зістрибую з дивана, заводжу руку з фото за спину, бо слідчий уже протягував свою, щоб забрати. — Куплю його у вас за будь-яку ціну! Будь ласочка, прошу вас! Благаю!

Та слідчий невблаганний! Підходить упритул, протягує руку, вимагає, щоб я повернула світлину. І я розумію, що відпущу її з рук — і то вже точно буде кінець. Що не можна того робити. Що треба будь-що лишити цю світлину собі.