Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 41

Уже за кілька днів я прийшла до Сергія у відділок забирати заяву. О, ні! Гроші, які взяла за те, що адвокат назвав «клопотом», я навіть у руках не тримала. За моєю вимогою кругленьку суму було зараховано на рахунок дитячого притулку, що потребував негайного ремонту даху.

Виявилося, що я не лише вигідними контрактами займатися можу, а ще й благодійників для соціально значущих установ знаходити. Дрібниця, а приємно.

Сергій лише хитро посміхався, і хоча я нічого не казала про те, як саме розпорядилася грошима, здавалося, він і так про все знає. Як у нас уже з ним склалося, він підвозить мене додому. Розмовляє про якісь відстороненні речі: про незакриті сміттєві баки, про безпритульних собак, безлад у країні, свариться на розбиті дороги, ані словом не обмовившись про моє рішення. Та раптом, доволі несподівано, з огляду на тему, яка була до того, цікавиться:

— А як щодо твоїх власних планів на життя? Чого сама волієш?

Я мовчала. Неймовірно: стільки разів ставила людям це запитання, а сама виявилася неготовою до нього, не маю відповіді. Адже справді не маю! Усе яскраве, що було в моєму житті, — уже відбулося. Чого я можу прагнути? У мене ж навіть надії на те, що може щось покращитися, немає. І тут постала перед очима картина, написана Уляною. Не знаю, навіщо, але промовляю:

— Я… — мало вичавлюю з себе, — я воліла не згоріти, танцюючи біля полум’я. У мене не вийшло. А так — кар’єру роблю. От і всі мрії.

Знов мовчимо. Тиша відчутно заполоняє простір автомобіля, давить своєю щільністю. На щастя, ми майже приїхали. Він зупиняється під самим під’їздом. І все ж наважується порушити зніяковілу мовчанку:

— То мені вже нема чим заманити тебе у відділок? Більше не прийдеш?

Сміюся, намагаюся робити це щиро й невимушено. Махаю, що не прийду.

— Адже ти сам, так би мовити, переконав мене так учинити! Відділок у тебе такий, що краще там не зустрічатися.

Він погоджується.

Я вже була готова сказати оте: «Ну що ж, дякую за допомогу, бувай!», чи щось подібне. Та він мене випередив.

— На каву запросиш?

То була незвичайна кава.

У нього коротко стрижене, майже під нуль, волосся, сині очі, пронизливий погляд, на щоках кількаденна щетина. Він не користується ніякими парфумами, не носить жодних перснів чи запонок. Його речі виразно просякнуті тютюном. Він більш приземлений, не читає книжок. У нього зовсім інший типаж, і коли відбулася наша перша зустріч, я навіть уявити не могла, що знайомство може закінчитися в ліжку, але в нього з моїм коханим є одна спільна риса — він так само, як і той мій чоловік, не питає дозволу.

Він хоче й бере те, що йому потрібно. А я чомусь не маю сили відмовити. Чомусь дозволяю.

Він сильний. У нього міцні широкі шорсткуваті долоні, пальці з задирками, він навіть не замислювався, що чоловікам теж роблять манікюр. Та він так само міцно притискає мене до себе, цілує в губи, не дозволяючи відірватися, мимохідь оглядається, з силою впирає в стіну. Він відбирає з моїх рук сумочку, відволікається рівно на мить, аби лише покласти її на комод поруч. Знов цілує тепер уже більш пристрасно, з поспіхом розстібає ґудзики мого піджака, скидає його, навпомацки шукає ґудзики на блузці, тягнеться губами до шиї, ось і спідниця плутається в ногах. Він по-хазяйськи проводить долонями по моїй спині, переходить до живота, грудей — а я не в змозі заперечити. Упевнено тягне мене до дивану. Диван не розкладений, та доволі широкий, і Сергія це цілком влаштовує. Він намагається не випустити мене зі своїх рук ні на мить. Наче боїться, що я передумаю, заперечу, відстороню та зупиню його.

Дарма.

Я не знаю, що на мене нахлинуло. Напевно варто було. Та я нічого з того не зробила.

Я погодилася. Чи то він і не питав…

То була дивна кава, в якій я все одно не відчула жодного смаку. Була глухою до його доторків, до пестощів, до губ, до слів. Після якої я, не зволікаючи ні хвилиночки, навіть не оглядаючись на нього, пішла в душ. Довго стояла під струменем гарячої води. Ні про що не думаючи, навіть не намагаючись щось проаналізувати, вирішити, відчути. Здається, і стук у двері ванної почула далеко не з першого разу.

— Агов! У тебе там усе добре? Я теж у душ хочу.

Струшую головою. Мусить допомогти оговтатися. Якби ж то!

— Хвилиночку! — Вимикаю воду, тягнуся по рушник, загортаюся в нього. Невпевнено посміхаюся, коли зустрічаюся з ним поглядом. — Там, у шафі, — вказую йому рукою, — є чистий рушник. Візьмеш?

Сама накидаю на себе халат і йду на кухню ставити каву. Мабуть, ще треба щось приготувати на вечерю. Проводжу ревізію в холодильнику. Для м’ясоїда взагалі нічого вартого уваги. Задумливо рву на шматки листя салату, кидаю їх у миску, нарізаю кубиками сир, кришу томати. Можна ще грінок зробити чи омлет, він точно не втамує голод салатом.

Мені здається, я так і не можу збагнути того, що сталося. Не віриться.

— Виходь за мене, — звучить наче грім серед ясного неба.

Він стоїть у дверях, спираючись на одвірок. Уже вдягнувся, хіба що ґудзики сорочки не всі застібнув. Вона так і висить на ньому не заправлена в штани. Хтозна скільки часу я його не помічала? Наче вода вже давно не біжить…

— Прошу?! — перепитую, наче несповна розуму, наче не розумію, про що він, наче щось не те почула.

Господи, ми ледве знайомі, я мала перший секс за стільки років, не отримала ніякого задоволення, зайвий раз переконалася у своїй інвалідності, а він…

Невже так і не відчув нічого? Невже не зрозумів, з ким зв’язався? Яке між нами може бути одруження?! Я не спроможна кохати. У мене душі немає, яка б могла відчувати, не те що кохати! Її спалило атомним вибухом. Тільки попіл усередині. Таке не відновлюється! Та хто взагалі пропонує в цьому світі одруження після одного сексу?!

— Я кажу: виходь за мене заміж, — повторює, наполягає, переконує, що все я так зрозуміла.

Підходить, огортає теплом своєї чоловічої сили. Заглядає в мої очі. Знову не будить усередині жодних відчуттів, ані краплиночки бодай чого-небудь: ніжності, тепла, роздратування.

Чому він, Господи?

Чому не та людина, яку волію бачити, відчувати, торкатися навіть стільки років по тому? Попри все.

Чому не той, хто, власне, зробив з мене справжню жінку, навчив відчувати та давати навзаєм? Який вказав, як жити. Зробив такою, якою я тепер є? Якому б раділа кожного дня, кожної хвилини, кожної митті. Якому би пробачила все на світі? Та що там пробачила.. Навіть би не згадала про образу та стільки марно прожитих років!

Я все ще до нього хочу. Мого коханого. Усі думки лише про нього. Єдиного мого чоловіка, про якого не знаю, живий чи мертвий, покинув чи обставини змусили щезнути, але якого кохаю до нестями…

Чому саме цей чоловік, який для мене ніщо?

Нелюб.

Чому він пропонує шлюб, зовсім не знаючи мене?!

Чому коханий ніколи не підпускав до себе, не робив ближчою, не пропонував, думки про це не мав, не давав мені навіть найменшої надії?

Навіщо все це зараз?

Сергій чекає на відповідь. Було б правильно відмовити йому в ту саму мить, не давати надії, самій не спокушатися. Та я не зуміла вимовити ні звуку.

На мене накотила хвиля клятого суму, журби, жалощів до себе, і я розридалася, наче остання дурепа. Схлипувала, заливалася сльозами, ховала обличчя в долонях і не мала охоти дивитися йому у вічі або щось пояснювати.

Найліпше, що міг зробити в такій ситуації він, це розвернутися й піти, ніколи більше не телефонувати мені та не з’являтися.

Але він залишився.

Частина 5 

Відродження

Розділ 1

Увесь час до весілля та клопіт з його підготовки майнув для мене наче в тумані. Щодня, щомиті мене долали сумніви. Не можна жити з нелюбом. Нічого путнього з того не вийде. І хай би я не знала, що таке кохання, хай би не було з ким порівнювати… Кажуть, що жінці й необов’язково любити — головне, щоб чоловік кохав, а вона звикне, призвичаїться. А так? Я ж іншого кохаю. Усе ще. Невідворотно. Нічого не минає. Навіщо обманювати саму себе, навіщо дурити його? Я ж не зможу стати повноцінною дружиною для нього. Він проникливий, усе зрозуміє!