Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 47

У своє житло він поселив молоду родину з малечею, що переїхала в наше місто з Луганська. Умову найму поставив лише одну — регулярна сплата комунальних платежів. То було винятково його рішення, в яке я не втручалася. Утім, і не стала б заперечувати. Цілком логічно. Зі свого боку, я допомогла їм з роботою. Голова родини — жвавий чоловік років під тридцять — одразу викликав у мене симпатію тим, що не скиглив: «Усе пропало…» Я стала ненавмисним свідком його телефонної розмови, в якій він розповідав, що зараз щось організує. ФОП у нього відкритий, з’ясувати з паперами, зафіксувати, що вони з родиною переїхали, і знову зайнятися звичними справами.

— Нічого нового! Яка різниця, там чи тут на життя зароб­ляти? Головне, що всі здорові…

Хіба я могла пройти повз? Так, дрібний бізнес — то був трішки не наш профіль, але…

Я на той час мала змогу організувати в компанії напрямок із підтримки біженців. У рамках нього Роман і отримав… назвемо це саме «підтримкою».

У Луганську в нього була невеличка клінінгова компанія. Післяремонтне прибирання, миття фасадів, чистка меблів тощо. Нічого глобального, кілька жінок у штаті, два співвласники, які самі, коли була потреба, брали до рук швабри, залазили на риштування чи спускалися з даху й мили ті фасади. І він вкладався в сучасні мийні засоби та техніку, яка творить із килимами та м’якими меблями дива. Відтепер така компанія діє і в нашому місті, а серед її постійних клієнтів і наша корпорація.

Дрібничка, а приємно.

Але то я відволіклася, адже розповідала про Сергія. Сергій співав у ванній. Таким собі драматичним тенором — усе, що спаде на думку. Іноді виходило комічно. А ще він міг на ходу переспівувати старі пісні й міняти в них слова. Тож виходило щось на кшталт: що бачу, про те й співаю. Це виявилося таким дивним, незвичним. Прокидаєшся вранці від такого співу, і вже мимоволі усмішка на обличчі з’являється.

Ми знайшли з ним спільну мову із його м’ясоїдством. Він розумно не наполягав на тому, щоб я йому готувала те, чого сама не їм. Насправді питання взагалі не поставало. Ми могли собі дозволити вечерю в ресторані або кав’ярні. Улюб­леним стало те місце, у якому ми сиділи, розмовляючи про реалії роботи слідчого. Неподалік від моєї роботи, неподалік від дому.

Уранці я варила нам обом каву, а він згодом залюбки займався сніданком. Або навпаки. Обідали разом украй рідко, хіба на вихідних, адже в обох робота. Так само й вечеря могла бути порізно. Ми обоє могли затриматися на роботі за необхідності й це не викликало незадоволення в партнера. Крім того, у Сергія бували нічні чергування, а в мене — часті відрядження.

— Літак завтра о десятій вечора, зможеш відвести в аеро­порт?

— Завтра? Слухай, візьми таксі, га? Малий попросився на заміну. Я погодився в нічну вийти.

Не можеш, то й нехай! Нема питань. Ми не мордували одне одного ревнощами: «ти де?» або «чому ти не зателефонував?», «чому так пізно?». Могли розмовляти на якусь тему або просто мовчати. Ні мені, ні йому не було обтяж­ливим таке мовчання, бо поважали час одне одного. Є що сказати — кажеш, нема — займаєшся власними справами. Вони були в нас, власні справи. Я могла до ночі переглядати свою аналітику, зачинившись у кабінеті, і лише коректний стукіт з його боку: «Чаю принести?» — нагадував про те, що він десь поруч. Йому могли зателефонувати навіть уночі в справі, і він ішов вести розмову десь на вулиці. Мені ображатися, що він щось від мене приховує? Господи, яка маячня! Ну захотілося людині подихати свіжим повітрям…

А ще ж був його син. Його я подумки називала «їжачок». Звісно, лише подумки, жодного разу вголос, щоб нікого не образити. Просто він насправді був схожий на їжака. Якась невинна фраза могла викликати непередбачувану реакцію. Андрієві було чотирнадцять. І це справді складний вік, коли варто дуже обережно, наче по кризі, ходити. Улітку та до пізньої осені Сергій періодично брав сина з собою на вилазки до лісу. То були холостяцькі вилазки на трьох — він, Андрій та кум — на кілька днів, з наметами. За цей час проходили до п’ятдесяти кілометрів. Я побоювалася навіть запитувати, що вони там робили, особливо, коли стало холодно. Не розуміла, навіщо їм потрібно терпіти всі ті незручності — спати на землі, їсти всухом’ятку…

Однак у це я теж не втручалася. Він вважає, що це потрібно — нехай. Головне, аби мене в ту компанію не тягнули. Але згодом я з великим подивом на власні очі побачила, що хлопця ніхто силоміць туди не тягне. Він сам охоче бере участь у таких заходах. Телефонує Сергію й цікавиться, коли відбудеться наступна вилазка, із задоволенням ділиться світлинами в соціальних мережах та коментує їх.

Мої ж стосунки з Андрієм були нейтральними. Відверто він не грубив, іноді, залежно від настрою, міг весело привітатися, іноді щось буркнути нерозбірливе. Та я на те не зважала. Загалом, мене все влаштовувало.

Я сміливо могла назвати наші з Сергієм стосунки дорослим шлюбом. Де обидва партнери — особистості, що вже знають, чого прагнути, і не стануть самостверджуватися за рахунок іншого. Влаштовувати нікчемні скандали. Це був шлюб, у якому немає емоційних гойдалок. Нарешті! Хіба не цього я хотіла в стосунках з тим моїм чоловіком?! Шлюбу, де є цинічний слідчий, що найперше зважуватиме вигоду, і емоційний мрець, яким була я. Інша жінка не витримала б.

Власне, як і сталося з його першим шлюбом.

Але ж і усвідомлювати, що твій шлюб тримається лише на тому, що тобі байдуже, прийде чоловік сьогодні додому чи десь затримається, — не найприємніша думка. Спочатку я вважала, що звикну до нього і все зміниться. Він добре до мене ставиться, неодмінно стане ближчим.

Не ставав. Я багато думала про це й розуміла, що, можливо, я в чомусь навіть звикла до нього, призвичаїлась, що в моїй квартирі, поруч зі мною живе чоловік, але на тому й все. Примарна надія на те, що зможу відтанути, не справдилася.

Залишалося тільки змиритися з тим, як воно є.

Початок наступного року я запам’ятала дуже чітко, бо для мене він перетворився на суцільне дежавю.

Так уже було.

Перший мій новий рік, який зустрічаю в шлюбі. Ще напере­додні, десь за місяць, за сніданком Сергій, тримаючи в одній руці виделку з сосискою, в іншій хліб, промовляє:

— Новорічну поїздку організовую я, окей?

Я зі своїм сирним сніданком просто знизую плечима. Нема питань.

— Ми в Карпати поїдемо. І… — він зробив невеличку паузу, ніби зважував, варто казати чи ні, — я вважаю, що треба взяти батьків. Зрештою, ми тепер родина, а Новий рік — то родинне свято. Я своїм скажу сам, якщо ти не проти, звісно. А тобі залишиться свою матір умовити. Хочу котедж замовити, там однаково будуть зайві кімнати, тісно не буде.

Оце так несподіванка! Чого я не очікувала від слідчого, то це трепетного ставлення до поняття «родинні зв’язки». Було складно навіть уявити, у якій би ситуації мій перший чоловік пропонував організувати поїздку з родичами!

— Андрій? — цікавлюся в нього, як буде з хлопцем.

— Цього року ні. Він із матір’ю зустрічає.

Утім, усе вийшло навіть дуже непогано. Різдвяна ніч у національному колориті. Зимова казка навколо. У всіх гарний настрій. Мама щаслива й задоволена, його батьки не напружують. Хіба що для мене становище не дуже звичне. Сергій буквально примушував мене ставати на лижі.

— У нас має бути якесь спільне дозвілля, — цілком слушно каже. — Бо інакше то буде не родина. Ти навчишся — будемо разом кататися, на зимові курорти виїжджати. А влітку я тебе в байдарку посаджу. Сплавлятися будемо.

Напевно, він мав рацію, та незвичний спорт давався важкувато.

— У мене все болить, — ображено скаржилась я йому ввечері, коли чоловік намагався залицятися. — Усе тіло в синцях. Твої лижі — негуманний спорт! А лижні шузи — взагалі знущання! Я завтра їх не вдягну!

«Завтра» я з упертістю мазохіста знову вдягала всю екіпіровку, відправила чоловіка на велику трасу, сама винайняла для себе інструктора, щоб чоловік не бачив моїх невдач, і вчилася цілий день.