Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 49

— Не чіпайте мене! Я нікуди не піду звідси, поки ви мені не скажете, де мій чоловік і що сталося! Чуєте?! Негайно кажіть! Ви маєте повідомляти родичам!

Моя рішучість змусила його відступити, він більше не намагався торкнутись до мене, просто стояв і дивився. У його очах я виразно побачила жалість. Рішучість мене покинула. Я відчула, що ноги підкошуються. Почала шукати стіну, аби на щось обпертися.

Не може цього бути! Не може! Не мусить! Це непра­вильно!

Стіни поруч не було. Треба зробити кілька кроків, щоб сіс­ти. Треба прийти до тями. Цього не буде вдруге. Я не хочу…

Коли я врешті змогла підвестися, у коридорі було порожньо. Сама згадувала, як пройти на вихід, на прохідній ніхто не сказав ані слова, мовчки випустили. Не зникало відчуття, що вони геть усі все знають, що з-поза кожних дверей за мною стежать і чекають, щоб я пішла. Тоді відділок оживе, почне обговорювати все, що сталося…

На ґанку вхопила свіжого морозного повітря. Поривом лютневого вітру одвернуло полу пальта, обдало холодом. Спускаюся сходами, тим часом намагаюся вирішити, що ж мені робити далі. Сидіти склавши руки не можна — тепер це очевидно.

Розділ 7

Чоловік у цивільному стояв за воротами відділка. Курив і навіть не обертався у мій бік. Я проходила повз, уже не сподіваючись ні від кого допомоги. Але він, здається, чекав саме на мене. Не обертаючись, не підводячи очей, він промовив лише дві фрази. Але від них у моїх жилах застигла кров.

— Вони під Маріуполем були. По госпіталях шукай.

— Що?! — я завмерла, не повіривши, але він не зби­рався спілкуватися. Кинув недопалок просто на сніг і щез за воротами відділка. Я не встигла навіть розгледіти його обличчя.

Маріуполь. Господи, там же…

Так, немає часу побиватися. Треба діяти. Я зробила кілька глибоких вдихів. Рішуче потягнулася за смартфоном. Таксі на мене чекало, на роботі треба написати, що беру відпустку без збереження. Сподіваюсь, вони зрозуміють. Я сказала таксисту, куди їхати, сама зависла над телефонною книжкою.

Батько… У будь-якому разі мені, крім нього, більше нема до кого звернутися. Просто треба все продумати. Якщо буду сама, почну робити зайві кроки, а маю діяти швидко. Порадник потрібен.

Серед списку жертв, що його оприлюднили офіційні джерела, Сергія, на щастя, не було. Про це я довідалася, щойно сіла в таксі. Ніколи не могла собі уявити, що так радітиму телефону з інтернетом. Але то були жертви серед мешканців міста. Про обстріл блокпоста й жертви серед військових майже нічого не було відомо.

У якому статусі Сергій був у тому місті? Чому нічого не сказав мені про таке відрядження? Чи міг опинитися на тому блокпосту? Де він зараз?

Сергію, будь ласка, не роби того зі мною! Ти не можеш…

«Чекай на мене, добре?» — ці слова тепер звучали мені у вухах щоразу, коли я залишалася на самоті.

Я не чекатиму, Сергію. Не маю на те сили. Не можу більше дивитися на телефон, вимолюючи дзвінок від близької людини.

Не витримаю.

Я шукатиму тебе й знайду. Неодмінно знайду, попри все. Не сидітиму склавши руки, бо вже знаю: моя доля не терпітиме такого ставлення. Не буде до мене милостивою. Я сама мушу діяти.

Минуло не так багато часу, але ті дні я пам’ятаю лише якимись розрізненими уривками. Батькові вдалося дізнатися, що всіх працівників МВС вахтовим методом відправляють на чергування на блокпости в прифронтову зону. Що влітку його відрядження саме таким і було. Що тепер саме півроку минуло, знову черга настала. Що вони не можуть відмовитися. І що так — Сергій із колегами був на блокпосту під Маріуполем.

«Чекай на мене, добре?»

Пам’ятаю потяг до Бердянська, бо до самого Маріуполя він зараз не їде у зв’язку з обстрілами.

Непомірно товста тітка, що зневажливо, з певною зверхністю чіпляється до юнака у військовій формі: «Што, родітєлі откупіть нє моглі?»

Мамка, семирічна донька якої верещить на весь вагон, а вона не може дати тому ради, наче в неї немовля, яке справді нічого не розуміє. Але водночас ця жіночка піддакує тітці щодо хлопця: «Ти што, крайній, на ту войну єхать?!»

Жодної людини поруч, яка б закрила їм обом рота. Було нестерпно це чути.

— Він вашу дупу захищати їде! — не втрималась я.

Досада від того, що не було купейних квитків. Усе ж було б менше галасу та ось таких істот, які взагалі не розуміють, що кажуть… І це після подій під Волновахою, після того самого Маріуполя!

Пам’ятаю страшенний холод у старому вагоні. З вікна дує, а батарея чомусь ледь тепла. Ковдра нічого суттєво не вирішує. Доводиться спати щонайменше в шапці, додатково вкриватися курткою. Та яке там спати? Нав’язливі думки хіба ж рахуються з часом доби?

«Чекай на мене, добре?»

У Бердянську я зв’язуюсь із тамтешніми волонтерами. Була інформація, що вони відправлятимуть машину на передову.

— Будь ласка, їдьмо сьогодні. Я маю змогу докупити всього, чого бракує.

На щастя, вони погоджуються і я можу не витрачати ще добу на марне очікування в готелі. Кілька годин у мікроавтобусі, де є лише три передні місця, а решта щільно заповнена кабелями, бензопилами, аптечками, продуктами.

Пам’ятаю розмови, болючі, але без них зараз не обійтися. Ніхто не бере туди, вважай: на передову, людей, яким просто цікаво. Маєш обґрунтувати.

Обґрунтовую.

— Немає смислу тобі туди їхати, — серйозно каже вже немолодий чоловік у камуфляжній формі. — Там ротацію провели.

— Мені не повідомили, у госпіталі чи… Він зник. Ми нічого не знаємо.

— Так стається. Навколо казна-що коїться.

У нього син там.

«Чекай на мене, добре?»

Кілька годин у машині — і ми на місці. Блокпост, що був під обстрілом. Тут набагато більше снігу. І суцільна багнюка.

Наче потрапляєш у геть іншу, якусь паралельну реальність. З неї до нас доходить лише відлуння у вигляді повідомлень та новин. Про біженців, про поранених, про вбитих.

Люди тут зосереджені, а в очах (без перебільшення) гіркота. Вони геть усі живуть не в тому світі, в якому живемо ми, там. «Там» — найбільш відповідне слово. У ньому стільки всього! Там, де мирно, там, де більшість.

Там, де не стріляють…

Звісно, люди і жартують, і вдають, що все гаразд, але то зовсім інший рівень «гаразду».

Майже рік я відмежовувала себе від цієї війни, намага­лася не думати, вона мене не торкалася напряму. Легше було переказувати гроші волонтерам, ніж поринати в це все.

Тепер доведеться.

Сергій мусив принаймні сказати!

Господи, чому ж я сама жодного разу не поцікавилася? Ні зараз, ні тоді, ще влітку? Я знала відповідь. Вона мене не тішила.

«Чекай на мене, добре?»

Далі було ще кілька годин в автобусі. Він дуже рано відходить, я невиспана. Кілька діб у дорозі, безсонні ночі, відтоді як він щез, відтоді як дізналася. Думки лише про те, аби скоріше доїхати до Дніпра. Уже маю телефони волонтерів, що чергують у лікарнях із пораненими. Тепер я повинна побувати в усіх лікарнях.

Украй боляче дивитися на непритомних людей. Молодих, сильних. Дошкульно болить від того, що не знаходжу бажаного.

Я виснажена. Дві доби без нормального відпочинку, майже весь час у дорозі, напруження сягає межі. Вирішую відвідати ще одну лікарню. Останню на сьогодні, тоді в готель. На вході пояснюю медсестрам, чого прагну.

Вони вже звикли.

Господи, до чого ж швидко люди адаптуються до речей, про які раніше й гадки не мали. Ми всі пережили шок, утративши мирну країну. Тільки хтось почав діяти, а хтось відмежовуватися.

Без зайвих слів дівчата дають мені халат, показують, де купити бахіли. Іду слідом за медсестрою коридорами лікарні. Намагаюся з’ясувати, чи були поранені після обстрілу Маріуполя, коли в кишені завібрував телефон. Номер незнайомий, я навіть вагалася, чи доречно зараз приймати виклик, адже якщо це хтось по роботі, швидко розмову не завершиш. Та я все ж натискаю кнопку. Слова, що донеслися з того боку, викарбовуються в моїй пам’яті.