Мрія метелика - Щеглова Лія - Страница 6

— Я не кохатимуся на вулиці! Взагалі в будь-якому громадському місці!

Рішуче (де лише й узялася та рішучість!) вириваюся з його рук. По містку йду до води, а сама не можу повірити, що відмовила йому. Невже я це зробила? Адже не стане він мене примушувати? Чи стане?

Сідаю на край містка. Звідси відкривається чудовий вид на озеро, неподалік пливе пара білих лебедів. Чую, що він наближається, і напружуюся. Та він знов мене дивує.

— Хочеш? — простягає пакунок із кормом для птахів.

Беру. Щойно випростую руку, птахи пливуть до мене. Кидаю зернятко, друге. Чоловік сідає поруч, обіймає за плечі. Ми так і сидимо, притулившись одне до одного.

— Ти звикнеш до мене та до моїх витівок. Усе буде гаразд.

На вулиці глибока ніч. За кілька годин треба буде вже збиратися на роботу. Мої пояснення, що маю повернутися раніше, бо завтра понеділок, не мали для нього значення. Намагаюся поспати бодай у машині. Марно. Усілякі думки до голови лізуть.

У салоні тихо грає музика. Здається, це Боб Марлі. Авжеж, «Baby I love your way». Це дивно, але в нас таки однакові смаки.

Насправді я задоволена й розніжена. Урешті-решт, про вихідні залишилися найкращі спогади. Він виявився чудовим співрозмовником, обізнаним у багатьох речах! Він готовий обговорювати книги, музику, політику, економіку. Це було неперевершено й здавалося нереальним!

Мені було приємно з ним, чи не вперше в житті я зустріла людину, з якою цікаво спілкуватися, увесь час знаходилися спільні теми. А страхи та занепокоєння знов розвіялися. Навіть шкода, що маємо розстатися.

На цілий тиждень?

Чи приїде він наступної п’ятниці?

Чи я вразила його так само, як він мене?

Чи забере знов?

Питання крутяться на кінчику язика, та чоловік випереджає:

— Я збирався зняти в тому клубі дівку на одну ніч. Зрозуміло, що й подовжувати стосунки не мав жодного наміру.

Усередині наче щось обривається, від розніженого стану не лишається й сліду. Досі я майже лежала в кріслі, тепер скочила, випрямивши спину.

— Дівчина, — продовжує він, — що йде до чоловіка, не знаючи його імені, не викликає поваги. Такою можна скористатися раз і позбутися навіть згадки.

Я мовчу, не в змозі осягнути почуте. Дивлюся просто перед собою, наче він і не до мене говорить. Це неймовірно! Як він може казати все це тепер, після цих пристрасних вихідних?

— Та раптом виявилося, що ти була незайманою. Правду кажучи, це здивувало. Ти так відверто промовляла «візьми мене», можна сказати, виклик кидала: «Спробуй домогтися!» Ти демонструвала свою обізнаність…

— Чим, чим я її вам демонструвала, ту обізнаність? — не втрималась я. — Тим, що робила все так, як ви казали?

Мої щоки палали, на очі накочувалися зрадницькі сльози, мене душило обурення. Я відчайдушно пішла за ним, а він у цей час подумки називав мене шльондрою?! А головне: чому все це треба саме зараз мені розповідати?! Знайшов час для відвертості!

— Зупиніть авто, я вийду!

То була безглузда вимога. Не варто й наполягати, ми ще й до міста не доїхали. На мою вимогу він лише розсміявся й додав швидкості. Відсміявшись, пояснив:

— Ти не дослухала мене й даремно обурилася. Я саме хотів сказати, що після всього, що сталося, не дозволю тобі щезнути. Відтепер ти належиш мені. Навіки! І нікуди не подінешся, розумієш?

Я дивилася на нього не в змозі якось відреагувати. Щойно жадала, щоб він приїздив кожні вихідні, потім він образив мене, принизив, а тепер каже, що… Таке важко збагнути. Знов налинула тривога. Певно, я просто сплю, і все це мені тільки сниться. Адже не стала б нормальна людина такого казати вголос!

Саме час прокинутися.

— Хіба моє бажання вже нічого не значить? — запитала його, ледь прийшовши до тями.

— Авжеж, ні, — він промовив це, ні на мить не замислившись, таким тоном, що в мене й думки не майнуло сперечатися. — Адже я знаю, чого ти прагнеш, — додав, і на цьому наша розмова закінчилася.

О, так! Він знає.

Розділ 5

До наступної п’ятниці він знов не з’являвся. Та я вже знала, що це нічого не означає. Він зателефонує, приїде, забере… Питання в тому, чи згодна я приймати його аж таке домінування?! Та хіба в мене є вибір? Коли він поруч, я неспроможна казати щось проти його волі!

Тож усе, що мені залишається, — не підпускати його до себе.

Сказати набагато легше, ніж зробити. Особливо беручи до уваги, що весь час перед очима сцени нашого з ним спілкування. І цноти в цих сценах було ні на гріш. Кров закипає, і я ловлю себе на думці, що прагну відчувати його дотики та пестощі, що шалено скучила, що мені страшенно не вистачає його. Я хочу кохатися з ним, обговорювати прочитане, просто бути поруч, чути голос. Та ці емоційні гойдалки, які він мені влаштовує, — то ж якесь божевілля! Я не хочу таких стосунків! Вони мене не влаштовують!

Боже, чому ж воно все так складно?! Я воліла зустріти справжнього чоловіка, який був би сильним, мужнім, самостійно вирішував усі питання…

Зустріла. І мені саме це в ньому не подобається!

Ні, не це! Просто він занадто пригнічує мою особистість. Так неправильно! Має бути якось інакше. Кохання — це ж не суцільне підкорення. Це щось середнє. У коханні має бути місце компромісам та домовленостям, а не «я сказав, ти робиш!»

Весь тиждень, ідучи на роботу й повертаючись додому, оглядаюся в спробі виявити, чи слідкує хтось за мною. Його фантастична обізнаність в усіх моїх справах, починаючи з місця моєї роботи й завершуючи місячними, напружує. Як би то можна було все дізнатися, не стежачи? А головне: навіщо аж настільки?

Бо я тепер його навіки? Іграшка-забавка? На вихідні брати? Перевіряв, чи раптом ще з кимось не зустрічаюся?

Нічого підозрілого я не помічаю. Просто люди — кожне поспішає у своїх справах, нікому до мене нема діла. Певно, це добре? Я не знаю. Я збентежена всім тим. Думки весь час лише про нього. Якщо не тривожні, то згадуються сцени кохання. Мама скрушно зітхає, але поки що мовчить, не втручається. Та я ж бачу, що їй не дуже подобається те, що коїться зі мною. Упізнає себе в мені? Напевно, що так.

Та я все ж переконалася в тому, що він за мною стежить. І сталося це зовсім неочікувано.

Якось, повертаючись з роботи додому, зустріла Катю. Ми давно не бачились, обмінювалися есемесками, трохи спілкувалися телефоном. В обох цейтнот — захист, пошук роботи, співбесіди та ще купа всього. А тут вражень море, хочеться про все дізнатися, розповісти. Домовляємося з нею про зустріч у піцерії за кілька годин, саме неподалік є одна непогана, і біжимо по домівках. Готую вечерю, щоб мама могла поїсти, повернувшись з роботи, швиденько приймаю душ, перевдягаюся, телефоную мамі, що піду на зустріч із Катериною, і йду.

Потім, згадуючи події того вечора, я так і не змогла збагнути: той хлопець уже сидів неподалік від нас, коли ми прийшли, чи підійшов пізніше. Ми з Катею замовили собі салатів, млинців і великий чайник обліпихового чаю. Сіли за столиком на вулиці, розповідаємо одна одній новини. І було нам доволі комфортно. Спека вже спала, сонце зайшло за найближчий будинок, вітерець легесенько, наче граючись, розвівав наше волосся. Саме тут, услід за іншими своїми новинами, я розповіла подрузі про свого фантастичного коханця. Власне, вона була єдиною, окрім мами, кому я про нього взагалі розповіла.

— Це так не схоже на тебе! — зауважує вона.

Я знаю. Саме це мене й лякає. То наче якась друга я. Та, якої ніколи не знала, навіть не уявляла про її існування.

— А я, здається, заміж виходжу…

— Господи, Катю, і ти мовчала стільки часу? Та ти ж мала найперше це мені розповісти! За Олексія? А чому здається?

Двох хлопців, які занадто голосно сміялися й розмахували руками, я в цей час уже помітила. Вони були ще далеко, і взагалі я не розумію, навіщо б мені звертати на них увагу. Катя ще розповідала, і я навіть слухала й відповідала їй, але ті хлопці вже бентежили мене.