Відьма - Хьовелт Томас Олде - Страница 13

З правого боку екрана з’явився квадратик світла у темному сусідньому будинку, звідки незабаром вийшла пані Содерсон. З будинків навпроти повиходили інші сусіди й почали заспокоювати схвильованих новоселів.

— Еге ж, «зустріч удома», — промовив Грім. — Мої вітання, Воррене. Можеш ділити банк.

— А зараз нам зателефонують, — сказала Клер. І дійсно, за секунду пролунав дзвінок. Клер підняла слухавку й почала говорити з кимось із сусідів Делароса.

Воррен стояв поряд із Грімом, задумливо втупившись в екран.

— А тепер на них чекатиме прозріння й розуміння того, що вони застрягли тут із нами до кінця свого життя.

— Ото вже трагедія. І сталася з такими пречудовими людьми.

— Хто піде туди?

— Я, — сказав Грім, не вагаючись ані секунди.

Він знав, що прогаяв шанс поспати цієї ночі, але згодився без нарікань. Інформування новоселів — завдання не з легких, до того ж милосердя не було його сильною стороною, але Грім відчував симпатію до Делароса. В них попереду ще переосмислення сприйняття надприродних та потойбічних явищ, переосмислення тонке і водночас докорінне. Грім народився і виріс у Блек-Спрінзі, й у нього не було подібного досвіду, але йому часто доводилося спостерігати за цим збоку, і тому він знав, наскільки болісні наслідки такого переосмислення. Він колись належав до методистської церкви, але втратив віру й поза роботою не мав жодного дотику до паранормальних явищ. Однак десь у глибині невиразних понять, якими він намагався описати дух цього світу, Грім просто сприймав як дійсність той факт, що іноді трапляються речі нез’ясовні, бентежні, й трапляються вони навіть у світі, який вважає себе уповні просвіченим. Але й це ще не було найболіснішим. Для багатьох людей, що переїжджали Блек-Спрінга, саме незворотність їхньої долі, її остаточність ставала першим містичним зіткненням із власного смертністю. Люди чинять відчайдушний спротив думці про власну смерть, вони відвертаються від неї якомога довше, уникають цієї теми. А в Блек-Спрінзі вони живуть разом зі смертю. Вони приймають її у власних домівках і ховають від решти світу… а інколи навіть ставлять на її шляху ліхтарний стовп.

Але ж Делароса… незворотність і смерть не вписувалися в їхнє космополітичне життя з його холодною витонченістю та постклімактеричними змінами кар’єри. Блек-Спрінг став ніби пігулкою миш’яку, яку вони випадково знайшли під язиком і надкусили ще до того, як зрозуміли, що то таке. Робертові Гріму було б їх навіть шкода, якби тільки він не програв парі.

На великому екрані вони спостерігали за тим, як сусіди відвели подружжя Делароса до будинку пані Содерсон. Клер поклала слухавку і сказала:

— Вони у надійних руках. Я пообіцяла, що наша команда прибуде за десять хвилин. Хто поїде?

— Я, — відповів Грім. — Вони віруючі?

— Ні. Якщо я правильно пам’ятаю, він у дитинстві був методистом, але до церкви не ходить.

— Тоді церкву залишимо у спокої.

— Жезл твій і співробітники твої — вони мене потішили, — урочисто продекламував Воррен.

— Тобі справді треба туди їхати, Роберте? Після нашої останньої сварки з ними ти, мабуть, — остання людина, здатна їх заспокоїти.

«А ми не збираємось їх заспокоювати, — подумав Грім, — навпаки, ми остаточно зруйнуємо їхній світ».

— Вони надто шоковані, щоб це зрозуміти. Я візьму із собою Піта Вандермеєра та Стіва Гранта. Вони цього місяця на чергуванні. Один — соціолог, другий — лікар, достатньо врівноважені, щоб пройти між Сціллою й Харібдою. Так, і ще когось з їхніх дружин — для Беммі. Цього буде досить.

Він накинув плаща й додав, звертаючись до Клер:

— Янголе, пам’ятай: коли ти їм будеш телефонувати, то витягатимеш просто із ліжка.

Він залишив Воррена і Клер у центрі управління й підготувався до того, що ця ніч буде довгою.

Розділ 6

— Її звати Катаріна ван Вайлер, але більшість із нас її зве Відьмою Чорної скелі — сказав Піт Вандермеєр. Він зробив довгу затяжку й замовк, замислившись.

Вони сиділи у барі готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн» у старовинних шкіряних кріслах, що зберігали запах минулих епох. Кавовий столик між ними був засмічений напівпорожніми склянками, пляшками та термокухлями. Власниця готелю приготувала кімнату для Делароса й пішла спати, залишивши гостей у тьмяно освітленому барі. Піт Вандермеєр і Грім пили пиво, Стів — каву. Джоселін сьорбала з кухля гарячий ромашковий чай. Те саме робила й Беммі Делароса, допоки Грім не налив їй чарку горілки. Її чоловік подібного підбадьорення вже не потребував, бо вихилив уже третю чарку. Він ще не був п’яним, але впевнено рухався в цьому напрямку. «Мабуть, так буде краще», — подумав Стів.

Берт і Беммі Делароса вже нічим не нагадували тих пихатих чваньків, якими вони здалися Грімові. Стів подумав, що вони йому навіть подобаються, наскільки взагалі можна було судити про це в такій ситуації. Коли минув перший шок, вони змогли поставитися до події з дещо меншим драматизмом. Звісно, зарано було ще говорити, що вони її сприйняли. Подружжя було в тому стані заціпенілості, яким вдало користуються трунарі, обговорюючи практичні питання похорону із згорьованими родичами. Завтра чи щонайпізніше у вихідні реальність їх приголомшить, і тоді їм буде краще заздалегідь знати, з чим вони мають зіштовхнутися. Хай там як, а зараз у них є можливість дізнатись про все, перебуваючи за безпечними стінами готелю. Ніщо у світі не змусило б подружжя Делароса повернутися до свого темного, покинутого будинку… де була вона.

Грім забрав Піта, Джоселін і Стіва на своєму «додж-рамі». Новосели чемно привітались із ними у холі готелю, хоча руки їхні тремтіли. Стів був змученим і загальмованим, адже вони із Джоселін вже дві години як спали, коли задзвонив телефон. Але наразі, коли кава осіла в його шлунку, в голові нарешті почало розвиднятися.

— Катаріна ван Вайлер, — нетвердо повторив Берт Делароса.

— Саме так, — відповів Піт. — Вона жила у Западині Філософа, у лісі, за тим місцем, де зараз мешкаємо ми з дружиною та Стів із Джоселін. У Блек-Спрінзі її було засуджено до страти за чаклунство у 1664 році. Щоправда, тоді це місто ще не називали Блек-Спрінг, то була колонія голландських мисливців, знана як Нью-Бек. І ось тут у Блек-Спрінзі вона з тих часів і лишилася.

У каміні за їхніми спинами тріснула дровина. Беммі миттєво випросталася, як іграшковий клоун, що вистрибує з коробочки. Стів зауважив, що бідолаха нервувала, наче те лоша; про напруження свідчили глибокі борозни, що залягли навколо її рота.

— У Гайленд-Фолзі, в Форт-Монтґомері й, звісно, у Пойнті всі знають, що пагорби й ліси навколо зачакловані. А подробиці їм знати не потрібно. Це можна відчути навіть у повітрі, ніби запах озону після буревію з блискавкою. Але відьма — то проблема Блек-Спрінга, і, на жаль, немає жодного виходу, окрім як залишати усе таким, як є.

Він сьорбнув пива. Делароса кинули скорботні погляди на власне питво, не в змозі примусити себе взяти його в руки.

— Про її життя майже нічого не відомо, і від того таємниця тільки глибшає. Ймовірно, вона прибула сюди на одному з кораблів голландської Вест-Індської компанії десь у 1647 році. Тоді Новий Амстердам був жвавим портовим містом. Угорі уздовж Гудзона селилися люди, вони торгували з індіанцями, поселення були бідними і простими, а історії поширювалися з уст в уста. Багато з них загубилося із плином часу. Катаріна могла бути пастушкою, а могла — повитухою. У Новому Світі роль жінок полягала у зміцненні громади.

— Шляхом дітонародження, — пояснила Джоселін.

— Саме так. Вони, так би мовити, засівали насіння нової цивілізації. Голландці засновували поселення здебільшого у безпечних місцях уздовж річок. Але у лісах звідти на захід було досхочу диких тварин, й індіанці мунсі ставили мисливські пастки там, де зараз Ліс Чорної скелі й де голландці заснували Нью-Бек. З індіанцями вони порозумілися. Торгували з ними. А ось від англійців їх аж у дрож кидало. Нова Англія наступала їм на п’яти, бажаючи приєднати Нові Нідерланди до своїх територій. Саме це й сталося наступного року, коли англійці захопили голландські поселення без краплини крові. Ось вони-то й вигнали звідси плем’я мунсі… але багато хто стверджує, що мунсі залишили ці землі добровільно й самі пішли на північ. Тому що на той час Блек-Спрінг уже був проклятий.