Відьма - Хьовелт Томас Олде - Страница 27

— А про що була мова? — наполягав Тайлер.

— А звідки я знаю? То була точно не англійська. І не одна з мов, які я знаю. Джерґотання якесь. І ще, коли одне з тих послань прокручуєш назад, воно входить у підсвідомість і з’являються слова: «УМРИ, ПОКИДЬОК, ПОКЛОНИСЯ ДИЯВОЛОВІ, ПОКИДЬОК!»

Він викрикує ці останні слова під істеричний регіт його друзів. Тайлер відповідає: «Еге, щось подібне й мало бути. Але ж… що ти відчував?» На Майковому обличчі з’являється презирливий вираз, і він відповідає: «Що я відчував? Чуваче, що ти курив востаннє?»

Тайлер повертає камеру до себе й каже: «Теорію підтверджено. Суб’єкт експерименту пошкоджень не зазнав. Місію завершено».

Розділ 10

Ця осінь була теплою, але за два дні до Геловіну раптом похолодало. Старий ртутний термометр на будівлі «Тихого чоловіка» показував якихось чотири градуси тепла. Така температура означала прихід крижаних осінніх дрижаків, що несподівано нападають після відносно довгого перехідного часу з теплою погодою і пробирають до самих кісток. Тридцять першого жовтня небо над Блек-Спрінгом було сталево-сірого кольору, хмари набрякали дощем, який бушував десь у верхніх шарах атмосфери, але до землі не долітав.

Рано-вранці на відгородженому перехресті Діп-Голлоу-роуд та Лоуер-Резервуар-роуд, біля нижнього кута цвинтаря на Церковному пагорбі було встановлено Очеретяну Жінку. То була велетенська лялька з очерету, яку мали запалити вночі під час свята. Люди мусили лізти вгору високими сходами, щоб прикрасити ляльку залізними ланцюгами, пофарбованими у чорний колір; ті ланцюги потім щороку витягали кочергами з тліючого попелу, щоб наступного року використати знову. Швейне ательє Лізи Белт пожертвувало хустку індивідуального пошиття, якою обмотали ляльці голову, а до її очей та рота встромили пучки соломи. Цей обряд був старішим за будь-кого з жителів Блек-Спрінга, а оскільки він був язичницьким за характером, то рік за роком проти нього виступав Колтон Метерс разом із парафіяльними радами як Малої методистської церкви, так і церкви святої Марії. І щороку Комісія зі святкування Дня всіх святих перемагала, аргументуючи це тим, що не можна порушувати традицію, бо ж спалення Очеретяної Жінки було кульмінацією щорічного Відьомського фестивалю, який слугував для Блек-Спрінга прикриттям Катаріни в очах Чужинців, що збиралися до міста з усього округу.

Привід цей був, звісно, фіктивним. А правда — набагато простішою. Сам обряд глибоко проник у душі жителів міста, і ніхто не бажав його скасування. Хоча б раз на рік кожен із них — будь то християнин, юдей, мусульманин чи атеїст — тішився нагоді законно обійти заборону на втручання у справи Катаріни ван Вайлер. Того ранку люди приносили подарунки з усіх куточків міста, один кращий за другий, і мовчки пхали їх в отвір під здоровезною спідницею Очеретяної Жінки. Багато людей нервово торкалися ляльки, падали на мить на коліна або робили жести, що мали захищати від пристріту. Дехто приносив їжу, діти кидали цукерки і яблука поміж жмутами очерету, батьки несли тарілки з улюбленими стравами або пирогами, а були й такі, хто розвішував на залізних ланцюгах стрічки з часнику. Хтось приносив різні речі — свічки, домашнє плетиво, рушники для гостей, мило, щипці для завивки, стару швейну машинку «Бернетт» — тобто усе, що можна було принести в жертву Катаріні, щоб гарантувати ще один рік без нещасть. Були й подарунки сумнівної якості: так, Джон Бланчард, вівчар з Аккерманс Корнер, приніс мертве ягня; молода мати наполягала на тому, щоб їй дали спалити поліетиленовий пакет, повний брудних памперсів її новонародженої дитини; Гризельда ж Холст пожертвувала телячу голову, яку спеціально замовила на бойні з цієї нагоди. Оці артефакти тимчасово ховали за звичайними подарунками ще до того, як на свято прибували перші Чужинці.

Стів і Джоселін Гранти були надто практичними, щоб брати участь у подібному ідолопоклонстві. Вони щороку слухняно дозволяли Метту і Тайлеру, коли ті ще були малими, покласти малюнок чи там морквинку до стовпа й подивитися з натовпу, як згоряла Очеретяна Жінка. А тепер хлопці були надто дорослими, щоб таким захоплюватися, і цей ритуал було залишено в минулому разом із багатьма іншими дитячими забавками. Стів завжди почувався трохи ніяково щодо символічного спалювання відьми. Та ще гіршим було те, що одяг потім багато днів смердів димом. Він ходив на Спалювання Очеретяної Жінки лише з тієї причини, з якої його завжди зачаровували вогнища з різдвяних ялинок, спалюваних у його дитинстві на початку січня, — кожний чоловік піддається гіпнозу великого вогню, а стовп гарячого повітря, що дме тобі в обличчя, був гарним завершенням сумного осіннього вечора.

Але то все буде попереду. У Блек-Спрінзі того дня багато чого планувалося, окрім ритуальних жертвоприношень.

Кухня м’ясної крамнички Гризельди гула того ранку, як бджолиний вулик. Гризельда додатково найняла шістьох людей, щоб на торгових рядах на міському майдані вчасно з’явилися її традиційні страви: картопляний салат, тапас, смажене на рожні м’ясо, спеціальне зелене відьомське рагу (гороховий суп із фрикадельками), яке подавалося зі справжнього мідного котла, і, звичайно, великі тарілки власного Гризельдиного паштету а-ля Холст. Не в останню чергу інтерес Гризельди полягав у тому, щоб заробити грошей, але ж будь-хто з місцевих підприємців був би останнім йолопом, якби не заробляв на понад двох тисячах відвідувачів з інших місць, які з’їжджалися на свято.

Зрештою, говорила вона собі, усе робилося на честь Катаріни.

Близько третьої дня, коли вже почали збиратися натовпи, головні вулиці Блек-Спрінга було перекрито, а лотки з цукерками та іншими смаколиками розставили підковою довкола Кришталевої церкви та цвинтаря. З дерев звисали помаранчево-чорні стрічки, а внизу на палі були настромлені вирізані з гарбузів ліхтарі Джека. На майдані було повно людей, вдягнених у стилі Відьми Чорної скелі — деякі мали капелюхи з загостреним верхом та розмахували мітлами, а деякі зображували — у більш традиційному стилі — зашиті очі. В дітей з розмальованими обличчями були свої розваги. Вони гралися м’ячем у надувному будиночку навпроти кафе «Сью’з Гайленд Дайнер». Репетуючи від захвату, вони гамселили зроблені з пап’є-маше піньятас у формі відьом, що звисали з дерев, і опинялися під дощем із льодяників. Або ж зважувалися на спеціальних відьомських терезах на площі перед церквою. Якщо дитина важила не більше, ніж дві качки, а таке траплялося часто, її оголошували відьмою, а далі її ганяла довкола, розмахуючи вилами, група акторів з Блек-Спрінга, вбраних у лахміття, типове для сімнадцятого століття.

Роберт Грім вважав ці народні розваги досить старомодними. Кілька років тому, в порядку експерименту, він вніс пропозицію повернути середньовічні ігри-тортури, такі як розтягування гусаків або спалювання котів (бо всі знали, що обвуглені котячі згарки приносять щастя). Але пропозицію було відхилено з посиланням на законодавство, що забороняло жорстоке поводження із тваринами та жорстокі звичаї. Членам комітету така пропозиція аж ніяк не здалася смішною.

Для Гріма 31 жовтня традиційно було найбільш напруженим і нестерпним днем року. Нагляд за прибуттям стількох Чужинців потребував чималої емпатії й терпіння, а ці риси Роберт Грім мав у мізерній кількості. На скромну думку Гріма, люди з Гудзонської долини були невихованими, галасливими негідниками, які лише дудлили пиво та лупцювали жінок, а ще — і то було найгіршим — в них був відсутній здоровий глузд, завдяки якому вони мали б повною мірою скористатися географією їхнього проживання. Бо на сході в них була річка Гудзон, в якій можна було колективно втопитися, а на півдні — Національний парк «Ведмежа гора», де вони могли б безсоромно злягатися з бобрами і білохвостими оленями і таким чином ефективно знищити власну популяцію. Але ж досі ніхто з них не скористався цими безцінними можливостями. З цих та інших причин Роберт Грім, після обов’язкового інспекційного кола разом із посадовими особами з Пойнту, провів решту дня на своєму робочому місці в центрі управління, що, у свою чергу, означало пекельний день для його колег.