Відьма - Хьовелт Томас Олде - Страница 46

Стів торкнувся його руки і сказав:

— Ходімо вже, ти замерзаєш.

Коли Тайлер знову подивився у бік стайні, кішка щезла.

— Що там? — запитав Стів.

— Мені здалося, я побачив білу кішку. На даху стайні.

— То, мабуть, був відблиск місячного сяйва.

Тайлер ще секунду постояв, а потім повернувся назад.

Галька на доріжці іскрилася у світлі повного місяця, ніби вказувала їм шлях додому.

У місті ніхто не повідомляв про зникнення собаки, і ніхто більше не чув гавкоту. Коли Тайлер повернувся додому зі школи, Стів сказав, що цього ранку струмок припинив кровоточити і опівдні вода знову стала кришталево прозорою, як і раніше. Відьмоконтроль ретельно прочесав ліс, але не зміг знайти чогось незвичного. Отже, батьки випромінювали оптимізм. Собака міг втекти з Маунтінвіля чи з Сентрал-Веллі, з іншого боку заповідника, гадав Стів, і вже, поза сумнівом, господар його знайшов. Коли віконні майстри зробили свою роботу, він разом із Джоселін поїхав до меблевого складу-магазину з салоном у Ньюбурзі і обрав новий обідній стіл. Чекаючи на доставку, вони витягли з горища старий сосновий стіл. Від усієї цієї атмосфери «початку нового етапу» Тайлерові стало якось паршиво. Тепер жителі міста зітхнуть із полегшенням, бо усе повертається до звичного життя, яке їх в цілому і задовольняло.

А Тайлер полегшення не відчував. Він не знав, що робити далі, над ним висіла хмара відчаю, яка постійно зростала. Усе довкола здавалося недоладним і спотвореним.

Тієї ночі він довго не міг заснути. Сидів на підвіконні у спальні, накинувши ковдру на плечі, місячне сяйво падало йому на обличчя, а в душі він чув голос молодшого брата, який говорив: «Ні, але ж він раніше ніколи не був мертвим». Ці слова згадалися йому в школі на уроці географії, коли прийшло смс-повідомлення від Лоуренса:

— Тайлере, ти ні про що не хочеш мені розповісти? — раптом запитав Стів того вечора, коли Тайлер вже збирався підніматися до себе. Був початок дванадцятої, і по телебаченню повідомили про перемогу Обами у штаті Огайо, а це означало, що він ще на чотири роки залишиться на посаді.

— Ні. А чому ти це запитав? — він подивився на батька відкритим, чесним поглядом, але подумки вилаяв себе. Невже це так видно?

— Не знаю. Останнім часом ти якийсь тихий.

Тайлер знизав плечима:

— Просто багато чого звалилося, хіба ні?

— Сподіваюся, що так, — Стів подивився на нього, шукаючи те, що насправді ховалося за синовим поглядом. Тайлер почувався, як риба, витягнута з води.

— З тобою не станеться нічого поганого?

— Нічого.

Стів усміхнувся і сказав:

— Гаразд, коли будеш готовий, дай мені знати.

Тайлер видушив із себе щось на зразок усмішки й побіг нагору. В цю мить він ненавидів тата за те, що той настільки легко бачить його наскрізь; то був ворожий напад пекучого болю, чия сила його здивувала і навіть трохи образила. Він був змушений визнати: ситуація змінилася, і не все в ній — на краще. А коли він взявся по-справжньому за цю справу, змін на краще взагалі майже не стало.

Коли годинник на першому поверсі пробив першу годину, він устрибнув у джинси, вдягнув два светри і закинув до спортивної сумки «Адідас» свої речі: ліхтар «Меґлайт», відеокамеру, айфон та напівпорожній, напівзгорнутий пакет сухого корму для собак, який він приніс із комірки нагору раніше цього вечора. Той корм вони ще не встигли викинути, попри те, що Флетчер вже ніколи його не з’їсть. Хвилину він прислухався, стоячи в коридорі, але вирішив, що не варто ризикувати, спускаючись рипливими сходами. Переконавшись, що всі сплять, він якомога тихіше прочинив вікно у спальні, взявся руками за зовнішнє підвіконня і спустив себе на руках уздовж хиткої підпірки для рослин, доки не намацав ногами у снікерсах трохи зліва скріплений вапняним розчином верхній кут кухонного вікна. Обережно штурхнув вікно, прикриваючи його. Петлі разом із фіксатором вікна оглушливо завищали, і Тайлер подумав, що увесь його план зараз полетить під три чорти. Батьки прокинуться, побачать, як він висить на підпірці для плюща, і накажуть йому повертатися до ліжка.

Але нічого того не сталося, і Тайлер стрибнув униз, впав на коліна, перекотився і звівся на ноги.

Він безшумно прокрався до заднього двору Вандермеєрів і подзвонив Лоуренсу на його телефон. Минуло десять хвилин, аж поки врешті-решт у вікні з’явилося його сонне обличчя. Тайлер безперервно йому дзвонив, а далі почав сердито кидати камінці у вікно. «Вибач, я спав», — прошипів Лоуренс. Ще п’ять хвилин пробігло, і нарешті він виліз на дах заскленої веранди і сповз у дворик.

— Хіба ж я тобі не казав завести будильник?

— Я геть проспав сигнал.

Він засунув руки до кишень і потер стегна, щоб зігрітися.

— Боже, як тут холодно. Отже, що сталося?

— Ми йдемо до лісу.

Лоуренс завагався, ніби переглядаючи обіцянки, надані раніше, так ніби тут, під сяйвом зірок, що виблискували поміж неспокійними хмарами, Тайлерова ідея раптом втратила усю свою логіку й увесь сенс.

— Друже, я не впевнений. Сьогодні ввечері я ні чорта не чув.

— Я хочу переконатися.

Ніхто з них не промовив ані слова, коли вони удвох попрямували стежкою Гайленд-Трейл по той бік струмка. Стежка дерлася круто вгору на гребінь. Час від часу вони помічали жевріння світлодіодів камер безпеки високо на деревах, але месенджер говорив, що відьми в лісі не було, вона була у місті. Існував ризик, що Тайлера помітить Відьмоконтроль, але він навіть радів цьому, адже стежка трохи його заспокоювала, як, мабуть, у старі часи світло маяків заспокоювало мореплавців штормовими ночами. Темрява була всеохопною. В ній кожен звук — хрускіт гілочок, шелест вітру, нервовий крик нічного птаха — вражаюче посилювався, ніби то сама ніч виступала в ролі природного підсилювача звуків, а ліс жив таємничим життям. Чомусь тут у свої сімнадцять років Тайлер був звичайною дитиною, з якої, як сам гадав, мав уже давно вирости, і він збагнув, наскільки вони беззахисні, наскільки вразливі їхні вчинки, вчинки двох дітей, які самі-самісінькі блукають величезним темним лісом.

Трохи згодом він узяв жменю собачого корму з пакета і почав розкидати його шматочок за шматочком уздовж стежки.

— Якого біса, друже? — Лоуренс зніяковіло спостерігав за ним. — Мені це дуже нагадує початок казочки. Хіба лише з поганим кінцем, де тебе жере великий, злий вовк.

Тайлер у відповідь блимнув усмішкою:

— Гадаю, ти щось плутаєш.

Вони розмовляли, ніби малі хлопчаки біля ватри, — нишком, приглушеними голосами. Тайлер кинув черговий шматочок собачого корму і почав стиха насвистувати.

— Вважаєш, це справді допоможе? — запитав Лоуренс. Тайлер знизав плечима, і трохи згодом Лоуренс приєднався до нього. Їхній свист в унісон нагадував пронизливі, верескливі пташині крики, його мертва гармонія була якоюсь хворобливою. Від цього свисту волосся на Тайлеровій потилиці стало сторч. Вони обидва одночасно зупинилися і стали пліч-о-пліч. Овал світла від ліхтарика стрибав з одного стовбура дерева на інший.

— Знаєш, я почуваюся справжнім недоумком, — сказав Лоуренс, по-дурному хихикаючи. — Учора вночі то був не Флетчер. Я сказав, що звук був, ніби то він, але ж Флетчер мертвий. Хіба ми не бачили, як Джейдон нацькував його на відьму? А вона йому помстилася. Тайлере, якого дідька ми тут робимо?

— Як ти вважаєш, Джейдон боїться? — запитав Тайлер. — Ну, того, що вона й за нього візьметься?

— Ні, не думаю. Спочатку він налякався, і тому не вдарив тебе у відповідь, коли ти поцілив кулаком йому в обличчя. Але мені здається, вона за ним не полює. Флетчер вкусив її своїми зубами. А ніж Джейдона був на патику. Вони тілесно не торкалися одне одного.