Відьма - Хьовелт Томас Олде - Страница 88

Щось змусило його повернути голову, якась, здавалося, зовнішня сила, і Стів ледве зміг стримати крик. То була Катаріна ван Вайлер. Вона стояла на одній з алей на пагорбі, спостерігаючи за видовищем внизу, прямо перед «гранд амом» з подвійною хромованою вихлопною трубою, який мав такий вигляд, ніби вже ніколи нікуди не поїде. Складаний верх і всі його вікна були розтрощені, і Катаріна стояла босоніж посеред осколків розбитого скла. Але їй, здавалося, було до того байдуже. Відьма спостерігала за анархією, що вирувала перед нею, з виглядом абсолютної безпристрасності.

— Зупини це! — закричав Стів. Він ступив їй назустріч кілька непевних кроків: його ноги майже втратили чутливість. Підійшовши досить близько, Стів понизив голос, хоча він і так, здавалося, втратив силу. — Будь ласка, примусь їх зупинитися. Не роби цього більше. Досить. Будь ласка!

Зрештою Катаріна повільно повернула до нього голову. І щойно він побачив її обличчя, як збагнув, що помилявся, бо те, що він сприйняв як безпристрасність, було насправді неймовірним шоком, віддзеркаленням його власного шоку. І тоді він зрозумів. Атож, тепер він зрозумів. Це все робила аж ніяк не відьма.

Не було ані спокути, ані відплати. То просто був Блек-Спрінг — сам по собі.

Катаріна підняла руку і показала на церкву.

«Джоселін і Метт», — подумав він… і раптом усвідомив, що вдивляється у кристально ясний образ із його марення, образ церкви, що горіла. Всередині вона кишіла привидами, але тепер серед тих привидів були його дружина і молодший син. Пов’язка на оці Метта була вологою, попелястого кольору, а обличчя Джоселін обрамлювало брудне і скуйовджене волосся. Метт відчайдушно тримався за матір, а Джоселін почала кричати, коли склепіння над її головою вибухнуло шиплячими жаринами, що закрутилися й осипалися на них обох.

То був не стільки спогад гарячкового сну минулої ночі, скільки образ, надісланий ззовні до його розуму. Його йому показувала Катаріна.

І Стів зрозумів — з раптовою, нудотною ясністю, що Джоселін і Метт насправді були в церкві, й щось жахливе мало статися, і він мав тому запобігти.

— Метт у лікарні, — промимрив він. Його обличчя зблідло. Здавалося, він втратив контроль над м’язами. Рот ніби сам по собі відкрився з криком:

— Метт у лікарні, його не може бути тут!

Але Катарінин палець невблаганно вказував на церкву.

З іншого боку майдану почулися постріли, заголосила жінка, її нелюдський крик здійнявся над натовпом. «Це моя дитина, не треба мою дитину!..» Але Стіва це мало хвилювало.

«Господи, там Метт, там Джоселін. То що, тепер ти задоволений тим, що наробив, чортів довбаний ідіот? І як взагалі могло статись, що Метт туди потрапив?»

Та невже ж він виявився таким дурнем, що повірив у те, що вони могли залишитися у Ньюбурзі й уникнути кульмінації у чорній драмі, такій як ця? Не так завершуються трагедії, навіть якби тобі й хотілося, щоб вони були несправжніми. Отже, кого саме він дурив?

— Де Тайлер? — запитав він, повернувшись до відьми.

Катаріна невблаганно показувала на церкву.

Отой палець. Отой вказівний жест. Наслідки того його запитання, яке ще відлунювало у нього у вухах. Оті речі лякали його навіть більше, ніж власний хрипкий, тремтливий голос.

— Тайлер там? Я маю це знати.

У відповідь — мовчання. Лише отой палець.

«Поквапся, покидьку. Вона цього не контролює. Вона ніколи першою не починала. Місто збожеволіло, а Джоселін і Метт, мабуть, перебувають у самому центрі божевілля. Вона дає тобі шанс…»

Стів іще якийсь час нерішуче постояв. Його пекла думка про те, що у відьминих очах він бачив не злобу, а журбу… А потім кинувся бігти.

І стрибнув у чорторий.

Він почав пробиратися в бік церкви. Як тільки дістався середини схилу, сум’яття, що вирувало перед ним, повністю поглинуло його, і незабаром він вже не знав, у якому напрямку рухатися. Зусібіч його турляли брудні тіла, що смерділи потом, і цей нудотний сопух був токсичним запахом страху і виродження.

Стів бачив таке, чого не забуде до кінця свого життя.

Єва Моджеські, вже колишня співробітниця супермаркету «Маркет енд Делі», блукала, похитуючись, її обличчя було розмальоване кров’ю, що стікала з величезної рани на лобі, вона монотонно бубоніла дитячу лічилочку, а її очі були закочені так, що, здавалося, ось-ось вкотяться їй у голову. Якийсь чоловік, чийого імені Стів не пам’ятав, але знав, що той працював у магазині залізних виробів Марнелла, проштовхувався крізь вируючий натовп із двома голими малюками на руках, і він впізнав у них дітей Клер Хеммер. Там були й мертві тіла. Деяких щасливчиків просто застрелили.

Стіва охопила паніка, й намагаючись її вгамувати, він почав викрикувати імена дружини й сина, але скоро зрозумів, що то було помилкою. Його пронизливий голос відразу ж привернув увагу людей навколо, які аж тепер його побачили. Зусібіч люди шарахнулись від нього. Їхні очі, в яких до того було видно лише тьмяний блиск байдужості, тепер зажевріли несподіваним марновірним жахіттям… а також — обвинуваченням.

— Це він! — пролунав пронизливий зойк, і Стів був приголомшений, зрозумівши, що пальцем у нього тикає не хто інший, як Беммі Делароса. — Це він навів на нас зле око!

Божевільне жахіття вмить охопило натовп. І в той час, як жінка, що збурила всіх цих людей, знову і знову нагукувала одне й те саме звинувачення, — але ж то не могла бути Беммі, він стовідсотково помилився, чи ж не так? — решта почали бурмотіти молитви, показувати йому «козу» чи хреститися, відчайдушно намагаючись захиститися від винуватця своїх бід. Не вірячи своїм очам, Стів втупився в них і почав повільно відступати, але наштовхувався на інших, які простягали руки і хапали його за одяг.

Вони це знали.

Вони знали, що саме він відкрив відьмі очі. Він був ніби цапом-відбувайлом у колонії мисливців сімнадцятого століття… а всім відомо, чим закінчувалися подібні історії.

Він різко сіпнувся, вивільнився з чужих рук і кинувся навтьоки. Натовп розступився перед ним, і Стів скористався нажаханістю людей, але заклик до його страти ширився швидше, ніж він встигав прокладати собі шлях крізь цей суцільний психоз. Розгледівши в натовпі Воррена Кастільо, Стів зупинився біля нього, з ірраціональною ясністю зрозумівши: він має вдавати, що не втікає. Він не зміг би це пояснити, але відчував, що мусить вчинити саме так.

— Воррене! — Стів помовчав, а потім взяв чолов’ягу за руку. — Що за чортівня тут відбувається?

Воррен повернувся, і Стів побачив, що той тримав у руках такий великий різницький ніж, якого він ще ніколи у житті не бачив.

— Стіве, — озвався Воррен, — давно вже я тебе не бачив. Як пройшло поховання?

Стів відступив на крок. Він відчував гидкий сморід поту Воррена. До того ж щось сталося з його голосом, щось зламалося в ньому. Стіву не подобався його тон. Анітрохи не подобався. Воррен, здавалося, був дуже п’яним, але Стів не чув запаху алкоголю в його диханні, воно смерділо лише трупним гниттям у пізній стадії.

— Ти бачив Джоселін?

— А хто така Джоселін?

Настала тиша.

— Моя дружина.

— Моя дружина? — і знову цей дивний тон у голосі Воррена. — Моя дружина цього ранку назбирала в лісі ягід ялівця і лучного жовтозілля. Каже, що вони очищують повітря. Не знаю, хто її цьому навчив, але… — Він зупинився, не закінчивши речення, і провів великим пальцем по лезу ножа. — Стіве, чому ти це зробив? Чому тобі знадобилося відкривати їй очі?

Стів спробував відповісти, але, тільки відкривши рота, відчув, що його горло стислося і не пропускає повітря всередину. А ще за секунду щось ніби вибухнуло у верхній частині його спини, і цього разу повітря вийшло з легенів, адже удар буквально виштовхнув його звідти. Стіва збили з ніг, і він вдарився підборіддям об землю. Його зуби клацнули, і раптово на нього навалилася темрява, розцяцькована обгортками від снікерсів; чоботи і взуття без шнурівок несподівано заступили все перед ним. Застогнавши, він перекинувся на спину і втупився просто в обличчя Рея Деррела, яке він бачив догори дриґом, та в чорні отвори рушниці, що й була знаряддям удару.