Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі - Страница 3

До дідька її життя.

До. Дідька. Її. Життя.

Тому що доктор Адам Карлсен був добре усім відомим мерзотником.

Цей факт сам по собі не був примітним, оскільки в академії кожна посада, вища за рівень аспірантів (рівень Олів, на жаль) потребувала певної кількості мерзотності, щоб затриматися тут на будь-який проміжок часу, разом з працівниками факультету, які знаходяться на самому вершечку піраміди мерзотників. Хоча доктор Карлсен був винятковим. Якщо вірити чуткам.

Через нього сусід Олів, Малкольм, повинен був відмовитись від двох дослідницьких проєктів і швидше за все змушений буде випуститися на рік пізніше; через нього Джеремі блював від тривоги перед кваліфікаційним екзаменом; він єдиний винуватець того, що половина студентів повинна перенести захист своїх дисертацій. Джо, який раніше був у компанії Олів та кожного четверга ходив із нею дивитися європейські фільми з мікроскопічними субтитрами, був науковим співробітником у лабораторії Карлсена, але вирішив через пів року покинути цю роботу через «свої причини». Це було, певне, на краще, оскільки у більшості аспірантів Карлсена роками трясуться руки і вони часто виглядають так, ніби не спали рік.

Доктор Карлсен, може, і був молодою академічною рок-зіркою і вундеркіндом у сфері біології, але він також був злим і надмірно критичним, це відчувалося через його манеру говоріння, те, як він поводився, ніби він єдиний, хто займається гідною наукою на біологічному факультеті Стенфорду. У всьому світі, напевно. Він примхливий, неприємний і страхітливий покидьок.

А Олів щойно поцілувала його.

Вона не була певна, скільки тривала така тиша, тільки знала, що саме він має її порушити. Він стояв перед Олів, кумедний і страхітливий, з темними очима і ще більш темним волоссям, дивився вниз з висоти, хтозна наскільки дюймів вище за шість футів — він, певно, вищий за неї більше ніж пів фута. Він скривився. Вона впізнала цей вираз, оскільки бачила його, коли відвідувала факультетські семінари. Вигляд, який зазвичай передував підняттю руки, щоб вказати на якусь фатальну помилку в роботі того, хто виступав.

Адам Карлсен. Руйнівник дослідницької кар’єри. Олів якось почула таке від свого наукового керівника.

Все добре. Все добре. Цілковито добре. Вона збиралася вдати, ніби нічого не сталося, ввічливо йому кивнути і тихенько звалити звідси. Так, сильний план.

— Ти… Ти щойно поцілувала мене? — він звучав спантеличено і, може, трохи задихано. Його губи були пухлі і … Боже. Заціловані. Вона просто не могла уникнути цього, заперечивши, що вона зробила.

Але все ще варто було спробувати.

— Ні.

На диво, це, здається, спрацювало.

— Оу. Ну, добре тоді, — Карлсен кивнув і відвернувся, виглядаючи загубленим у просторі. Він ступив кілька кроків коридором, дійшовши до фонтанчика — можливо, це й було його першочергове місце призначення.

Олів почала вірити, що це дійсно зійде їй з рук, але він зупинився і повернувся назад із скептичним виразом обличчя.

— Ти впевнена?

Бляха.

— Я… — вона затулила обличчя долонями. — Усе не так як виглядає.

— Добре. Я… Добре, — повторив він повільно. Його голос був глибокий і низький і звучав так, ніби він скоро розсердиться. — То як тоді усе виглядає?

Не було ніякого способу це пояснити. Будь-яка нормальна людина вважала б ситуацію Олів дивною, і Адам Карлсен, який, очевидно, вважав емпатію за комашку і аж ніяк не майбутнє людства, ніколи б не зрозумів її. Вона опустила руки і глибоко вдихнула.

— Я… слухай, я не хочу бути неввічливою, але це справді не твоя справа.

Він секунду витріщався на неї, а потім кивнув:

— Так, звичайно, — він, певне, повертався до свого звичного стану, бо його тон втратив нотки здивування став нормальним — сухим. Лаконічним. — Я просто повернуся до свого офісу і почну працювати над заповненням заяви номер дев’ять.

Олів полегшено видихнула:

— Так, це було б добре, оскільки… Почекайте, над чим?

Він схилив голову:

— Заява номер дев’ять — це федеральний закон, який захищає проти сексуальних злочинів в академічному середовищі.

— Я знаю, що таке Заява номер дев’ять.

— Ясно. Отже, ви свідомо вирішили нею знехтувати?

— Я що? Ні. Ні, це не так.

Він знизав плечима:

— Тоді я, мабуть, помиляюся. Хтось інший, мабуть, домагався мене.

— Домагався? Я не «домагалася» вас.

— Ти поцілувала мене.

— Але не по-справжньому.

— Без попередньої згоди.

— Але я спитала, чи можна вас поцілувати.

— А потім зробила це, не дочекавшись відповіді.

— Що? Ви сказали «так».

— Перепрошую?

Вона нахмурилась:

— Я спитала, чи можна вас поцілувати і ви сказали «так».

— Неправильно. Ти спитала, чи можна мене поцілувати і я пирхнув.

— Я майже впевнена, що чула, як ви сказали «так».

Він здійняв одну брову і на хвилинку Олів захотіла когось втопити. Доктора Карлсена. Себе. Обидва варіанти були гарними.

— Слухай, мені дійсно шкода. Це була дивна ситуація. Ми можемо просто забути про те, що сталося?

Він довгу мить розглядав її, його точене обличчя було серйозним і на ньому відображалось щось ще, щось, чого вона не могла розшифрувати, бо була надто зайнята тим, аби дивуватися з того, наскільки він високий і широкий. Просто величезний. Олів завжди була худою, але тільки з цього боку витонченості, бо дівчата ростом метр сімдесят шість рідко почуваються такими. Принаймні допоки не опиняться поруч з Адамом Карлсеном. Вона знала, що він високий, звичайно, оскільки бачила його на факультеті, або проходячи корпусами, вони користувалися одночасно ліфтом, але ніколи не спілкувалися. Ніколи не були настільки близько.

Окрім минулої хвилини, Олів. Коли ти майже засунула свій язик до його…

— Щось не так? — він прозвучав майже стурбованим.

— Що? Ні. Ні, нічого.

— Тому що, — він спокійно продовжив, — цілувати незнайомця посеред ночі в науковій лабораторії може бути ознакою, що щось не так.

— Все добре.

Карлсен задумано кивнув:

— Дуже добре. Тоді очікуйте листа через декілька днів, — він почав іти повз неї, вона повернулась і вигукнула:

— Ви навіть не спитали мого імені!

— Я певний, що будь-хто може його дізнатися, оскільки вам потрібно було скористатися електронним пропуском, щоб увійти в лабораторії після робочих годин. На добраніч.

— Чекайте! — вона нахилилась вперед і зупинила його, схопивши за зап’ястя. Він одразу зупинився, хоча було зрозуміло, що він без будь-яких зусиль міг би звільнитись, і втупився поглядом туди, де її пальці зімкнулись навколо його шкіри, якраз під годинником, який, напевно, коштував як половина її річної аспірантської зарплати. А то й усієї.

Вона відпустила його і відступила крок назад:

— Вибач, я не хотіла…

— Поцілунок. Поясни.

Олів прикусила нижню губу. Вона по-справжньому потрапила в халепу. Їй треба було розповісти йому. Негайно:

— Ан Фем, — вона оглянулась, щоб переконатися, що Ан дійсно пішла. — Дівчина, яка проходила повз. Вона аспірантка на факультеті біології.

Карлсен не виглядав так, ніби ім’я Ан йому про щось говорить.

— У Ан… — Олів заправила пасмо коричневого волосся за вухо. Стало соромно. Історія почала ставати заплутаною і звучати дитяче. — Я зустрічалася з одним хлопцем з факультету. Джеремі Ленґлеєм, у нього руде волосся і він працює з доктором… Менше з тим, ми ходили на побачення тільки кілька разів, а потім я привела його на день народження до Ан і вони типу зійшлися, і…

Олів заплющила очі. Що, мабуть, було поганою ідеєю, бо тепер під її повіками вимальовувалась картинка, як її найкраща подруга і хлопець жартують на тій доріжці для боулінгу так, ніби знають одне одного все життя. Теми для розмов, які ніколи не закінчуються, сміх і потім, під кінець вечора, Джеремі слідкує поглядом за кожним рухом Ан. Було до болю очевидно в кому він був зацікавлений. Олів помахала рукою і спробувала усміхнутися.