Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі - Страница 36

— Можу.

Малкольм зітхнув, знову накривши її руку своєю.

Вона стиснула губи, швидко кліпаючи, щоб стримати сльози.

— Можливо. Не знаю — у мене ніколи такого не було. Я ніколи не хотіла такого.

Він заспокоююче посміхнувся, хоча Олів не відчувала все що завгодно, крім спокою.

— Слухай, я знаю, що це страшно. Але не обов’язково погано.

Одна-єдина сльоза текла по щоці Олів. Вона поспішила витерти її рукавом.

— Це жахливо.

— Ти нарешті знайшла людину, яка тобі подобається. Нехай це Карлсен, але все може вийти чудово.

— Не могло. І не може.

— Ол, я знаю, через що ти так кажеш. Я розумію, — рука Малкольма міцніше стиснула її долоню. — Я знаю, що це страшно бути вразливою, але ти можеш дозволити собі турбуватися. Ти можеш бути з людьми більше, ніж просто друзями чи випадковими знайомими.

— Але я не можу.

— Не розумію, чому.

— Бо всі люди, про яких я турбувалась, більше не зі мною. Просто… просто так воно і є. Моя мати. Мої бабуся і дідусь. Мій батько — так чи інакше, всі пішли. Якщо я дозволю собі турбуватися, Адам теж піде.

Нарешті. Вона висловила це, сказала це вголос, і завдяки цьому воно звучало ще правдивіше.

Малкольм видихнув.

— Ох, Ол.

Він був одним із небагатьох людей, кому Олів розповіла про свої страхи — постійне відчуття непринадлежності, нескінченні підозри, що оскільки велика частина її життя пройшла на самоті, то все закінчиться так само. Що вона ніколи не буде гідна того, щоб хтось піклувався про неї. Нестерпно було дивитися на його розуміючий вираз обличчя, що втілював поєднання смутку, обізнаності і жалю. Вона дивилася деінде — на студентів, які сміялися, на кришки стаканчиків з кавою, які стояли біля прилавка, на наклейки на MacBook якоїсь дівчини — і висминула руку з-під його долоні.

— Тобі краще піти, — вона спробувала усміхнутися, але відчула, що її вуста тремтять. — Закінчуй свої операції.

Він продовжував дивитись їй у вічі.

— Я турбуюсь. Ан турбується. Ан вибрала б тебе, а не Джеремі. І тобі теж не байдуже. Ми всі дбаємо один про одного, і я все ще тут. Я нікуди не збираюсь.

— Це інакше.

— А як?

Олів не потрудилась відповісти і витерла щоку рукавом. Адам був іншим, і те, що Олів хотіла від нього, було іншим, але вона не могла — не хотіла це сформулювати. Не зараз.

— Я йому не скажу.

— Ол…

— Ні, — твердо сказала вона. Після того, як сльози висохли, їй стало трохи краще. Можливо, вона була не такою, як думала, але вона могла прикинутися. Вона могла прикидатися навіть перед собою. — Я не збираюся йому розповідати. Це жахлива ідея.

— Ол…

— Що це взагалі буде за розмова? Як би я це сформулювала? Як підібрати правильні слова?

— Насправді, ти, мабуть, повинна…

— Сказати, що він мені подобається? Що я весь час думаю про нього? Що я в нього до безтями закохана? Це…

— Олів…

Зрештою, її сповістили не слова Малькольма, чи його панічний вираз обличчя, чи той факт, що він явно дивився на місце десь над її плечима. Зрештою, Ан вибрала саме цей момент, щоб надіслати їй повідомлення, що привернуло очі Олів до цифр на екрані.

10:00 ранку.

Десята. У середу вранці. А Олів зараз сиділа в університетському Starbucks, у тому самому Starbucks, де вона проводила свій ранок середи протягом останніх кількох тижнів. Вона обернулася і…

Навіть не здивувалася, побачивши Адама. Що стояв за нею. Досить близько, щоб, якщо його обидві барабанні перетинки не розірвалися з моменту останньої розмови, він, мабуть, чув кожне слово з уст Олів.

Їй хотілося сконати на місці. Хотілося виповзти за межі свого тіла й цього кафе, розтанути в калюжі поту й просочитися між плитками на підлозі, просто зникнути в повітрі. Але наразі все це було поза межами її здібностей, тож вона почепила на обличчя слабку посмішку й подивилася на Адама.

Розділ 11

— Ти…..ти це чув? — пролепетала вона.

Малькольм поспішив прибрати зі столу свої речі, здавлено пробормотів:

— Я якраз збирався йти.

Олів ледь помітила це, спостерігаючи, як Адам відсуває стілець, щоб сісти навпроти неї.

Чорт.

— Так, — сказав він м'яко і рівно, і Олів відчула, що ось-ось розпадеться на мільйон дрібних шматочків тут на цьому самому місці. Вона хотіла, щоб він узяв свої слова. Хотіла, щоб він сказав: “Ні, чув, що?” Їй хотілося повернутися ранком і відмотати назад весь цей жахливий день. Не дивитися на повідомлення в її телефоні, не давати Ан зайти до неї, щоб дозволити їй побачити, як вона розмовляє зі своїм фальшивим хлопцем, не відкривати свою душу Малькольму в самому невідповідному місці.

Адам не міг знати. Він просто не міг. Він би подумав, що Олів поцілувала його спеціально, що вона була організатором цього фіаско, що вона маніпулювала ним у цій ситуації. Він був би змушений розлучитися з нею задовго до того, як зміг би отримати користь з їхньої домовленості. І він зненавидить її. Перспектива була жахливою, тому сказала єдине, що могла придумати.

— Справа не в тобі.

Брехня зрушила з її язика, як зсув: ненавмисно, швидко і неминуче залишить по собі величезний безлад.

— Я знаю, — він кивнув, і… навіть не виглядав здивованим. Наче йому й на думку не спадало, що Олів могла зацікавитися ним. Їй захотілося заплакати — перманентний стан цього безглуздого ранку, — але замість цього вона просто виштовхнула з себе чергову брехню.

— Я просто… У мене є щось. До хлопця.

Він знову кивнув, цього разу повільно. Його очі потемніли, і куточок його щелепи сіпнувся, лише на мить. Вона моргнула, і його обличчя знову стало порожнім.

— Ага. Я так і зрозумів.

— Цей хлопець, він… — вона прочистила горло. Ким він був? Швидко, Олів, швидко. Імунолог? Ісландець? Жираф? Ким він був?

— Можеш не пояснювати, як не хочеш, — голос Адама здавався трохи незвичним, але водночас заспокійливим. Втомленим. Олів зрозуміла, що заламує руки і замість того, щоб зупинитися, просто сховала їх під стіл.

— Я. . Просто.

— Все в порядку, — він підбадьорливо усміхнувся їй, а Олів не могла дивитися на нього. Ні секунди більше. Вона відвела очі, відчайдушно бажаючи, щоб їй було що сказати. Щось, що допоможе виправити ситуацію. Прямо за вікном кафе група студентів згуртувалася перед ноутбуком і сміялася над чимось на екрані. Порив вітру розкидав стос конспектів, і один хлопчик кинувся їх збирати. Вдалині доктор Родрігес йшов у напрямку Старбакс.

— Це… наша домовленість, — голос Адама повернув її до реальності. До брехні та столу між ними; до ніжного, м'якого тону, з яким він розмовляв з нею. Добрий, він був такий добрий.

Адам. Раніше я думала про тебе найгірше, а тепер…

— Це має допомогти нам обом. Якщо це зупинити.

— Ні, — Олів похитала головою. — Ні. Я… — вона змусила своє обличчя посміхнутися. — Все складно.

— Я розумію.

Вона відкрила рота, щоб сказати, що ні, він не розуміє. Він не міг нічого зрозуміти, тому що Олів щойно все це вигадала. Це заплутана ситуація.

— Я не… — вона змочила губи. — Немає необхідності припиняти наші стосунки раніше, бо я не можу сказати йому, що він мені подобається. Тому що я…

— Чувак, — рука важко опустилася на плече Адама. — З якого часу ти не в своєму оф… О. Зрозуміло, — погляд доктора Родрігеса ковзнув з Адама на Олів і зупинився на ній. Секунду він просто стояв біля столу і розглядав її, здивований тим, що вона тут. Потім його рот розширився у повільній усмішці. — Привіт, Олів.

Протягом першого року навчання в аспірантурі Олів доктор Родрігес входив до складу її консультативного комітету — вибір, за загальним визнанням, дивний, враховуючи його відносну непричетність до її досліджень. І все ж таки в Олів залишилися в основному приємні спогади про взаємодію з ним. Коли вона, заїкаючись, пробиралася на засідання комітету, він завжди першим усміхався їй, а одного разу навіть похвалив її футболку з написом: “Зоряні війни”, після чого став наспівувати під ніс тему Дарта Вейдера щоразу, коли доктор Мосс починала свої розмови проти методів дослідження Олів.