Повiя - Мирний Панас - Страница 100

А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.

Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"

Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.

- Наташа! - обiзвав вiн її, протовпившись до неї.

- Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.

- Можно вас просить поужинать со мною?

- С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.

- Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.

По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.

- От ти й знай старого. Старий, та меткий!

- А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.

- Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.

- Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.

Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.

- А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.

Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"

Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.

- Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до неї через вiкно.

- Здрастуйте, мосьє! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.

- Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?

- Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! - одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.

Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.

- Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.

А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

- Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.

- А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш. - Хiба цi повiї задумуються над чим?

Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?

I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…

- Номер! - гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.

- Сiмейний?

- А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.

- Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.

- Веди, а не запрошуєш!

- Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.

- Веди! - гука Колiсник.

Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.

Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.

- Це? - спитав Колiсник.

- Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.

- Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.

- А спальня где? - спитала Наташка.

- Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.