Повiя - Мирний Панас - Страница 102

- Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.

- Молодець! - сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. - Охулки на руку не даєш!

- Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли - вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.

Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.

- Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.

- Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! - i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.

- Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.

- А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!

I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.

Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, - так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.

Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.

- Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.

- Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? - корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.

- Що я пила? - не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. - Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.

- Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.

- Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.

- На те, щоб людей дурити.

Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:

- Хто тiльки їх не дурить?

- Кого? - спитався вiн.

- Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається - нашому братовi найгiрше.

- Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.

- Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.

- А робити? - спитався Колiсник.

- Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити - свiт не милий.

- Не вiр.

- He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?

- Казаному кiнця немає.

- То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два - не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! - i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.

- Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?

Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.

- Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.

- Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.

- Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.

- Христя… Христина?.. - твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.

- Пам'ятаєш Загнибiду? - спитала вона.

- Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?

- Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.

- Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.