Повiя - Мирний Панас - Страница 114

- Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. - I не думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! - гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.

Оришка приплигала до порога.

- Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?

- Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, - указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.

Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.

- Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.

Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.

- Яких, пане, дияволiв?

- Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.

- Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?

- А якої ж ти лихої години учора на слободi був?

- Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".

- Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.

- Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.

- Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!

Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

- Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.

- Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

- Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.

- То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.

- Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.

- Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.

- Нi, пане, вони так не схотять.

- А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.

- За двiстi трудно найняти.

- Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.

- Тих, пане, навряд чи получите.

- Чому?

- Нi з чого брати.

- Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

- То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.

- Чого усидимо?

- Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.

- Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!

- Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.

- А очi нащо?

- Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

- Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!

- А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.

- I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.

- От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колiсник так i приснув:

- Так ти i в ставку жаб полохала?

- Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!

- Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.