Повiя - Мирний Панас - Страница 119

- Бабуся! Бабуся приїхали! - радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"

- Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.

- Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

- Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.

Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.

Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.

- А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина. - Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.

- Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.

- Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.

- Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.

- У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.

- Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.

- А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.

- Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

- А що, i досi не помоглося?

- Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.

- Ти ж казала йому?

- Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.

- Ну?

- Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".

- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.

- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?

- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.

- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.

- Та що?

- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…

- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!

- А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.

- Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.