Повiя - Мирний Панас - Страница 122

- Вона нас, спасибi їй, не забуває, - смiється Федiр.

- Погань, - гарикнула баба.

- Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федiр. - А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.

До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.

- Випила… випила, - нетвердо вимовляє. - А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, - показує стулену руку. - Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.

- Якi ж у вас вороги, бабусю? - питає Горпина.

- До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк - ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… - i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.

Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.

- А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба. - Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, - повернулася вона до Христi, - твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю. - I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

- Що ж ви знаєте? - дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

- Те знаю, - почала Оришка знову пророче, - що спати хочу, - i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.

- Знемогла старенька. Випила лишню, - зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.

Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати, а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати - i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди - i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини - от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.

Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.

- Горпино! - почала вона сумно.

- А що скажете? Може, i ви спочили б? - спитала учасливо Горпина.

- Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.

- Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а вiщо б я вас з хати виганяла?

- А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?

- Кому 6 же я сказала?

- Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…

- Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

- А побожишся, що не скажеш?

- Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.

- Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?

- Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.

- Де ж вона тепер, не знаєш?

- А ви хiба її знали? - спитала Горпина.

- Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.

- Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.

- А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?

- Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.

Христя слухала, нахилившись.

- Отак, - сказала вона, - у Христинiй хатi жид шинкує, а в душi - християни.

- Як саме? А ви ж коли i де знали Христю? - спитала Горпина.

- Де? - сказала та i пiдвела свою голову. - Хiба ти мене, Горпино, не пiзнаєш? Хiба я так перемiнилася? Я ж i є Христя. Та сама Христя, що колись жила мiж вами. Бач, тепер яка я стала.

- Ти… ви… Христя, - забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того свiту, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христi.

У ту саму мить проснулася Оришка.

- А що, вже пiзно? Не пора б їхати? - спитала.

- Пора, пора, - заговорила перша Христя. А тут Кравченко i Федiр на дверi.

- Василю! Пора їхати! - повернулася до його Христя.

- Я сам за тим iшов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. I вiн пiшов з хати. Через пiвгодини вони поїхали. Намучилася Христя тi пiвгодини. Вона все сидiла в хатi i стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою рiч за неї. Горпина собi як у воду опущена… Коли вже сiла на вiз i виїхала з двору, Христя вiльнiше здихнула.