Повiя - Мирний Панас - Страница 131

- Цисс! - засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.

Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.

- А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.

- Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати i сердито подивилась на сина. - Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. - Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.

- I трохи не солона! А куштувала, кажеш? - гримнула вона на Килину.

- Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та.

- До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! - i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.

Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"

Х

На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.

На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.

- Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило.

- А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.

- Що там таке? - гукнув Колiсник.

- Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.

- Хто ти, парубче, вiд кого? - спитав Колiсник.

- Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.

- Чого ж ти?

- Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.

- А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.

Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.

- Чудеса з вами, жiнками, та й годi! - вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. - Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.

Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?

- Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вiкно па рубок.

Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.

- Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?

- Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка.

- Спорожнити треба.

- Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! - i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.

- Вiд кого се? Ну та й стiльники! - ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.

Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося їй.

Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала.

- Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.

Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.

- Та пiдождiть! Постойте! - гукнула Оришка. - Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! - i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.

Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.

Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.

- Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.

Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.

Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.

Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.

- От i починається! Уже i починається! - гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.

- Ми все так… усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. - Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.

- Що ж я наробила таке? - крiзь сльози глухо спитала Христя.