Повiя - Мирний Панас - Страница 136

- Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.

Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.

- I давно ви сюди перебралися? - спитала вона.

- Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.

- А де ж вiн тепер?

- Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши, додала Марина.

А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.

Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки - мов дрючки, лице довге, таранкувате.

- Марине Трохимовне! Наше вам! - привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.

- Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона.

- Ничавось, ничавось. Ефто здорово! - сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль.

Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" - подумала i знов боязко озирнулася.

- А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю.

- Се моя подруга, а не баришня, - одказала та.

- Понимаемсь. Наше вам! - даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою.

- Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! - любувався вiн, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася.

- А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?

- Приїхала, - одказала, усмiхаючись, Христя.

- При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.

- Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi яке дiло? Заськи! Не знаєш?!

- Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

- Швидко зостарiєшся, як усе будеш знати.

- А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!"

- То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?

- У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.

- Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? - спитала вона i зареготалася своїй вигадцi.

- Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой - самый раз!

- О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову Марина.

- Старым бабам помирать нада, а маладушкам - песни петь да солдат любить!

- За вiщо?

- Как за што? За то, што солдат - сиротинушка. Один себе на чужой старане…

- О, гарно спiваєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

- Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

- Як саме?

- А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.

- Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина.

- А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.

- Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.

- Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, - сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.

Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було i боязко i не по собi.

- Хорошая эта баба, Марина, - помовчавши, почав москаль, - Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет - никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!

- А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя.

- Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!

- За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?

- Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе - я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.

На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки i пiд рукою пiвпалянички.

- Се все про того iрода балакаєте? - спитала, викладаючи на стiл свою куплю. - Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! - додала вона, хмурячись.

- Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! - сказав москаль.

- Я не п'ю. їй-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, - подякувала Христя, коли Марина пiднесла їй чарку горiлки.

- Ну, як хочеш, - одказала та i перекинула собi у рот чарку. - А горiлка добра. Випила б.

- Да что же, как не пьет? - умiшався москаль. - Ну, и не нада. Я за нее выпью.

I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" - i налив другу.