Повiя - Мирний Панас - Страница 149

Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!

Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

- Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.

- Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

- Пiдожди! Проведи вiд собаки!

Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.

- Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.

- Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?

- Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.

- Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.

Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!

- Здорова у хатi, - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказала Мар'я.

- Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.

- Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.

- Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.

- Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.

- А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!

- Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.

- Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?

- Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.

- Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.

- Рубця знаєте?

- Ну?

- Ми служили у його.

- Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

- Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.

- Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.

- Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.

- За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.

- За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.

- Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.

- Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.

- Додому.

- До якого дому! У Мар'янiвку?

- Еге ж.

I знову помовкли.

- Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.

- Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.

- Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.

- Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.

- Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.

- Ох, багато! - зiтхнула Христя.

- Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?

Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.

Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.

Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.

- Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?

- Тут недалеко, в Мар'янiвку.

- Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.

- Та вже ж хоч уночi.

- А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.

- Та вже ж десь перебуду.

I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.

- Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.

- Пiшла.

- Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!

Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..