Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 260

У корчмі панував святковий настрій.

Доспіхоносці думали, що музику виробляють сільські музики, а виявилося, що музикує магнітола “National Panasonic RX-CW50F” (придбана корчмою, ясна річ, у Великому Світі).

Зо два десятки відвідувачів обох статей злегка випивали, закушували, лопотіли, сміялися, а дві пари навіть танцювали під музику на вільнім від столів майданчику.

До лицарів одразу ж кинулися корчмар – дядько з висячими світлими вусами – і його дружина – соковита рум'яна дамочка зі жвавими чорними очима, в хусточці, пов'язаній так, що кінці її стирчали над чолом наче ріжки, – гостинно запрошуючи присісти і пригоститися.

Граф Яків сказав цій парі, що хотів би для початку зробити в корчмі два оголошення. Господиня з «ріжками» негайно перемістилася до магнітоли і зменшила звук.

– Шановні пані та панове, – почав граф, і всі присутні повернулися до нього, – я, лицар Напівкруглого Столу граф Яків, так би мовити, страждаю на клептоманію, тобто непереборну хворобливу ​​тягу до крадійства. Попереджаю наперед, що можу у когось із вас щось украсти, тому будьте уважні, пильнуйте своє майно. Ну, а якщо у когось із вас щось пропаде, не хвилюйтесь, а відразу звертайтесь до мене: якщо це щось вкрав я, то я вам його негайно поверну, бо я хоч і клептоман, але чесний і шляхетний лицар...

Дійсно, Яків був обуяний непереборною тягою до крадіжок. В юності він був звичайним кишеньковим злодюжкою. Кілька разів потрапляв до в'язниці і піддавався «спілкуванню» з катом. Потім вступив до лицарів Напівкруглого Столу, скоїв лицарський подвиг (приборкав гігантського крота, що влаштовував землетруси в селі Підпахвочухівці; до речі, вийшов каламбур: зробив КРОТа КРОТким), за що отримав від короля титул барона; потім вчинив другий подвиг (врятував двадцять дев'ять тарганів із палаючого будинку), за що отримав титул графа. При цьому він продовжував у навколишніх що-небудь красти, але як чесна й благородна людина заздалегідь про це оточуючих попереджав і вкрадене, як правило, повертав. Чарівник Акмус, дізнавшись про цю його манію, запропонував її видалити за допомогою гіпнозу, але Яків відмовився, сказавши, що, по-перше, якщо змінити його нахили, то йому чогось не вистачатиме, він почуватиметься не в своєму посуді, так би мовити; а по-друге, крадійство приносить йому задоволення, а задоволення – це позитивні емоції, а позитивні емоції, з погляду медицини, дуже корисні для здоров'я; нехай, мовляв, манія залишається, адже вона нікому особливо не шкодить.

Отже, попередивши відвідувачів корчми «Під Розвісистою Локшиною» про свою клептоманію, граф Яків тут же зробив і друге оголошення: повідомив, що і кого вони з лицарем Хомою розшукують, попросив повідомити, якщо хтось із присутніх про це щось знає, і продемонстрував портрет організатора викрадення драконячого яйця: раптом хтось впізнає. На жаль, ніхто в корчмі зображеного не впізнав і нічого нового з цього питання не повідомив.

Після цього два лицарі сіли за стіл, за яким вже сиділи двоє чоловіків: один худорлявий в окулярах – явний сільський інтелігент, а другий коротконосий і шировилиций – явний землероб; ці два аборигени самі запросили лицарів приєднатися до них.

Худорлявий очкарик виявився вчителем сільської школи, викладачем історії, літератури – терентопської та іноземної – і біології, а його сусід фермером, що з'ясувалося з розмови з ними лицарів.

Корчмар і його дружина принесли лицарям пляшку дулівки, тобто грушевої наливки, і гарячу ароматну локшину – мабуть, фірмові частування цього закладу.

Отже, граф Яків і лицар Хома заходилися їсти без відриву від спілкування з двома нижньодраконопасивцями, що просторікували про тутешнє сільське життя-буття.

Раптом двері в корчмі відчинилися, в них сунулася сива бабця і високим голосом завищала:

– Одарко! Люди кажуть, що той перевертень десь поблизу!

– Ой, а у мене у дворі постільна білизна сушиться! – сплеснула руками дружина корчмаря.

– Так отож бо! – підтакнула старенька.

Господиня слідом за бабцею метушливо покинула свою корчму.

– Побігла простирадла з пошивками і підковдрами знімати та ховати, – прокоментував коротконосий фермер.

– Навіщо? Що там ще за, м'яко кажучи але грубо виражаючись, перевертень? – заінтригувався лицар Хома.

– Та то люди брешуть, – посміхнувся учитель в окулярах. – Полюбляє простий народ придумувати небилиці. Антинауково це.

– Ви що, не вірите в існування перевертнів? – здивувався граф Яків.

Перевертні в Терентопії були явищем звичайним, тому терентопець, який заявляє, що він не вірить в існування перевертнів, виглядає там так само дивно, як в нашому світі, безцінний читачу, людина, яка заявляє, наприклад, що вона не вірить в існування корупціонерів.

– Я і сам перевертень, – відповів учитель, протираючи хусточкою скельця окулярів.

– Ага, він перевертень, – підтвердив фермер.

– Опівночі повного місяця я перетворююсь на великого пса, кавказьку вівчарку, – додав учитель.

– А ви? – запитав лицар Хома у фермера.

– Він – ні, я єдиний перевертень в Нижніх Драконопасах, – відповів за фермера педагог. – Безумовно, я вірю в існування перевертнів, тим більше що я один із них. Але хтось тут розпускає чутки, що десь за Кухулінівкою завівся перевертень, який пожирає текстиль...

– Текстиль?! – здивувався граф Яків.

– Таке набрешуть, що ні в які ворота не лізе, – посміхнувся учитель-перевертень. – Ну як це перевертень може вживати в їжу мануфактуру?! Перевертні, це люди, що перетворюються тимчасово на вовків, собак, ведмедів та інших великих ссавців. Але ніякі ссавці тканини не жеруть. Ні, в перевертня-текстилежера я не вірю. А тутешні жінки вірять, і як тільки чують побрехеньки, що той перевертень десь близько, одразу кидаються ховати текстильні вироби.

– А може, він перетворюється не на вовка, чи там... а на міль. Міль же текстиль жере, – заперечив фермер.

– Міль це комаха, а людина – ссавець, зовсім інший генотип, – відмахнувся учитель. – Людина – ссавець, і вовк – ссавець, і собака, і ведмідь... Перевертень перекидається з одного ссавця на іншого, тобто залишається завжди представником того самого класу живих організмів. А комахи відносяться не до класу ссавців, а до класу членистоногих, це зовсім, зовсім інше. У молі цілковито інакші розміри, абсолютно інша вага, інша кількість кінцівок... Ні, я не вірю, що людина-перевертень може ставати міллю, і вважаю таку думку антинауковою.

– Може, і брехня, – знизав плечима фермер.

– А з якого приводу тут панує таке пожвавлення? – запитав граф Яків, указуючи на веселих громадян у корчмі. – У вас у селі якесь свято?

– До нас у Нижні Драконопаси приїхав знаменитий столичний кат-віртуоз Інкогнітечко, – відповідав фермер. – Ніколи такі знамениті кати не гастролювали в нашому селі, так що для нас це, можна сказати, що свято.

– Казали, що цей знаменитий Інкогнітечко дає гастролі тільки в великих містах, а він надав честь і нашому маленькому селу, – підхопив учитель. – Шибениці в нас у Нижніх Драконопасах, на жаль, нема, тому Інкогнітечко продемонструє на добровольцях із публіки тільки віртуозні катування кремовими тортами. У нас всі тутешні жителі вже купили квитки на це шоу. Воно пройде ввечері в місцевому клубі.

– Оце класно! Ну хто б міг подумати, що я зустріну Інкогнітечка у такій глухомані! – зрадів граф Яків. – Ми з ним друзі, – пояснив він аборигенам.

Яків познайомився з Інкогнітечком, коли той піддавав його тортурам тортами за чергове злодійство, ще до того, як Яків став лицарем.

Тортури тортами (гм, виглядає наче каламбур), як уже зазначалося раніше, полягають у тому, що кат метає кремові торти в фізіономію засудженому. При цьому засуджений має право ухилятися. Але Інкогнітечко був таким віртуозом, що як клієнт ні огинався, кат незмінно улучав у ціль, викликаючи регіт глядачів. Жертва навіть мала право кидати торти в ката (аби не відчувати себе дискримінованою), але Інкогнітечко був настільки верткий, що ще жодному з його клієнтів не вдалося гепнути його тортом. Багато засуджених, знаючи про верткість Інкогнітечка, відмовлялися скористатися цим правом, мовляв, навіщо дарма намагатися, якщо і так ясно, що нічого не вийде. Яків не відмовився і чесно метав у ката торти, але, як завжди, вони пролетіли повз віртуоза. Інкогнітечко ж Якову незмінно заліплював голову заварним кремом на радість регочучому глядацькому залу.