Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 286

– Логічно, – погоджується Автор.

– У тридцять другому щосі «Карти на стіл» сказано, що Задвірполь виявився в тринадцятому секторі. Так?

– Так, – підтверджує Автор.

– А ще там сказано, що тринадцятий сектор для пошуків дістався лицареві Юрію Тигровому й графові Василеві. Правильно?

– Правильно, – не заперечує Автор.

– А крім того, там сказано, що Юрій Тигровий відправився в мандрівки верхи на коні Ядвізі, а граф Василь – на коні Мамаї. Із усього цього я роблю висновок, що героями цього щося будуть Юрій Тигровий на Ядвізі та Василь на Мамаї.

– Правильно, Ліва. У тебе непогано з логікою.

– А тепер, дай я вгадаю, – напрошується й півкуля Права.

– І тобі даю: угадуй.

– Оскільки згаданий лицар Юрій носить прізвисько Тигровий, то я роблю логічний висновок, що його панцир розмальований смужками. Тому що в тигрів шкіра смугаста. Угадав?

– Ні, Права, ти улучила пальцем у небо. Серед лицарів Напівкруглого Столу дійсно був лицар, чий панцир був розфарбований у смужку. Його так і називали – Смугастий Лицар. Але він жив наприкінці сімнадцятого й початку вісімнадцятого століть, будучи соратником Жориків Першого та Другого. Тоді ж був і лицар, чий панцир був розфарбований квадратами, за що його кликали Картатим Лицарем. А в Юрія Тигрового панцир однотонний, сірий, без усяких смужок.

– Тоді чому ж він Тигровий? – вигукує Ліва півкуля, випередивши Праву.

– Тому що його улюбленою книгою був грузинський віршований епос дванадцятого століття «Витязь у тигровій шкірі» поета Шота Руставелі. Юрій Костянтинович Хвіртка так часто згадував цю книгу в розмовах з колегами, що ті дали йому прізвисько Тигровошкірий. Але згодом воно скоротилося до слова Тигровий. А необхідність дати йому прізвисько виникло через те, що в колективі Напівкруглого Столу був ще один Юрій. Йому дісталося прізвисько Капітальний. Оскільки це слово йому подобалося.

А у графа Василя, який під час Великої Яєчної Експедиції супроводжував Юрія Тигрового, прізвисько було відсутнім, оскільки в прізвиську не малося необхідності: цього Василя не можна сплутати з іншим Василем, бо ніякого іншого Василя в колективі лицарів Напівкруглого Столу в ці часи не існувало. Повне ж його ім'я Василь Блеоберісович Гуляйпротяг.

– Якщо ти, громадянине Авторе, маєш намір дотримуватися вже сформованої традиції, – каже Права півкуля авторського мозку, – то даси опис зовнішності цих двох, їхніх щитів і їхніх коней.

– Так, традиція, яку я сам же собі нав'язав, змушує мене вчинити саме таким чином, – приречено киває Автор і дає опис:

Лицар Юрій Тигровий – двадцятишестирічний русявий здоровко зросту вище середнього, з шиєю дещо довгою, але міцною, що називається, атлетичною. Голений, тобто безвусий і безбородий. Граф Василь – сорокасемирічний блондин нижче середнього зросту, дещо щуплявий, з короткою і тонкою шиєю. Бородатий і вусатий. Але і борода і вуса у нього короткі, акуратно пострижені.

На щиті Юрія Тигрового – чорна пляшка в блакитному полі. На щиті Василя – сірий летючий журавель у білому полі.

Кінь Ядвіга – сірої масті. Кінь Мамай – світло-сірої масті.

– Ядвіга – ім'я жіноче, значить, транспорт з таким ім'ям повинен бути самкою, а не самцем, тобто кобилою, а не жеребцем, – мислить логічно Ліва.

– А слово «король» – чоловічого роду, – парирує Автор, – а значить, транспорт, названий ім'ям короля, повинен бути самцем. Ядвіга, що жила в чотирнадцятому столітті, на честь якої назвали цього сірого звіра, була польським королем, а не королевою. Хоч і жінкою. Вірніше, спочатку навіть і не жінкою, а дівчинкою. Коли її коронували і присвоїли титул короля, їй було всього-то десять років від народження. А у дванадцять років цей незвичайний польський король одружився з литовським князем Ягайлом. (Тобто ще раніше майбутнього польського короля заручили з австрійським герцогом; майбутньому королю тоді було три рочки. Потім юного монарха хотіли видати за французького короля. Але врешті-решт видали за литовця. Та Ягайло потім скаржився, що дванадцятирічна наречена дісталася йому, вже не будучи незайманкою). На жаль, король Ядвіга прожив недовго, всього-то двадцять п'ять років. Але встиг зробити стільки хорошого, що удостоївся звання національного героя Польщі, а з недавніх пір – і католицької святої. Тому, хоч кінь Юрія Тигрового і носив жіноче ім'я, був усе ж самцем, з огляду на титул короля. Що ж стосується непарнокопитого Мамая, то названий він, як читач напевно здогадався, не на честь легендарного запорізького козака Мамая, найпопулярнішого персонажа українського народного живопису (картини, що зображують козака Мамая, можна бачити, наприклад, у Харківському художньому музеї); а на честь татарина Мамая, якому не пощастило на Куликовому полі; що жив у тому ж чотирнадцятому столітті і був військовим союзником чоловікові короля Ядвіги.

Так от ці два лицарі – Юрій Тигровий і Василь, – верхи на Ядвізі і Мамаї переймалися пошуками драконячого яйця в тринадцятому секторі, зокрема в околицях міста Задвірполя. У сам Задвірполь не заїжджали через вже відому читачеві причину, з якої й інші лицарі не витрачали, як правило, часу на відвідування під час Великої Яєчної Експедиції міст.

Двадцять дев'ятого жовтня ця пара в'їхала в селище Цегляні Галушки. Цей населений пункт знаходиться досить близько до Задвірполя: всього в семи від нього кілометрах. Між ними протікає річка Волога (в яку північніше впадає Краплетека). Задвірполь лежить на лівому березі Вологи, а Цегляні Галушки – на правому. Але не можна сказати, що річка відокремлює ці два населені пункти один від одного, бо в тому місці є добротний міст.

Обидва металізовані вершники вперше в житті приїхали в це селище. Потрапляючи кудись уперше, подорожанин, як правило, хоче цю нову для нього містину розгледіти як слід. Двадцять дев'ятого жовтня 1995 року Юрію та Василю зробити це з Цегляними Галушками не вдалося. Оскільки, по-перше, в'їхали вони туди не серед білого дня, коли сонце сприяє огляду, а пізно ввечері, майже вночі, коли сонце мало нахабство ховатися глибоко під лінією горизонту, і навіть зірки і вузький місяць не сприяли такій-сякій небесній ілюмінації з причини хмарності. Так, на вулицях місцями більш-менш було світло від вуличних ліхтарів, вікон будинків і ілюмінованих вивісок, але цього недостатньо для повноцінного огляду. А по-друге, лицарі були стомлені дорогою, їх хилило на сон, а це теж заважає оглядинам.

Із цієї причини лицарі, ігноруючи все решту, зосереджували увагу на вивісках, у пошуках готелю, де можна було б заночувати. На їхнє щастя, вивіску «Готель "Позолочена Хохуля"» вони побачили за пару хвилин після в'їзду в селище й за хвилину після влучення в їхнє поле зору вивіски «Телеграф», яка теж їх порадувала, оскільки вони планували якнайшвидше, бажано наступним ранком, відправити телеграми королю, а також своїм рідним і близьким. Тому, помітивши обидві вивіски, подорожани могли б викликнути: «Непогано йдемо!», як згаданий в епіграфі лицар із книжки Льюїса Керролла. Та не вигукнули. Але не виключено, що помислили дуетом.

У вестибюлі готелю дійсно була позолочена скульптура хохулі, яка раз у десять перевершувала розміри натуральної. Чому символом цього закладу було обране саме таке звірятко, Авторові сказати важко. Автор лише може припустити, що це пов'язано з близьким протіканням річки. Хохулі – тваринки водні (на відміну від своїх родичів – кротів). Може, в цьому місці Вологи їх було досить багато, може, хохулі були живою пам'яткою цієї місцевості.

Швидко за допомогою адміністратора оформивши своє короткочасне вселення в цей гостинний будинок, швидко помістивши Ядвігу з Мамаєм у стайню, що мала місце при готелі на випадок, якщо постояльці виявляться вершниками (але в цей день, крім Юрія Тигрового з Василем, таких пожильців не було, тому стайня була геть-чисто вільна), швидко перемістившись у двомісний номер і швидко по черзі взявши душ, Юрій Тигровий і Василь звалилися на чисті простирадла двох постель і майже миттєво заснули.