Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 300

– Спасибі. У мене до вас, графе, таке запитання: приблизно місяць тому тут був похований такий Федір Роженкранц. І я хотів би знати – він простий мертв'як чи вампір.

– Ні-ні-ні, не вампір. Я всіх вампірів у столиці та передмісті знаю; знаю навіть вампірів з інших областей королівства, не всіх, але багатьох. Це простий, пересічний, банальний мертвий труп.

– Ви впевнені?

– Ікло даю. Стовідсоткова гарантія. А чому ви вирішили, що він упир?

– Та в мене донька загубилася, Естер, і її останній раз бачили вчора о п'ятнадцятій нуль нуль на вулиці з людиною, ніби дуже схожою на цього покійника, от я і вирішив перевірити.

– Ну, о п'ятнадцятій годині ще занадто світло; якби навіть він і був вампіром, у такий час вулицями не вештався б. І примарою той, з ким вона була, не може бути: за такого освітлення привид був би невидимцем. Це, напевно, був простий живий гомо сапієнс... До речі, про освітлення. У голлівудських фільмах сонячне світло вампірів спопеляє чи роз'їдає наче кислота, тому вони, мовляв, і бояться сонячних променів, ха-ха-ха. Сонячне світло упирям неприйнятне, так само, як живим неприйнятне занурення у фекалії, але щоби спопеляти і роз'їдати... Це такий самий абсурд як і те, ніби живий, укушений упирем, сам стає упирем; або те, що упирі, мовляв, не відображаються в дзеркалі, ха-ха-ха. Мене ніякі упирі за життя не кусали, а з тих живих, кого я кусав після смерті, ніхто не став упирем, бо вампірами насправді стають ті, у кого до того є схильність від народження, а не ті, кого вкусили. І в дзеркалі я відбиваюся не гірше за вас. Чого тільки не вигадують письменники з кіношниками. Мені мій нащадок граф Леонід Кучерявоногий два роки тому подарував відеокасети з такими фільмами у комплекті з відеомагнітофоном та телевізором. А торік він подарував мені комп'ютер. Я вже настільки призвичаївся до комп'ютерних ігор, що сам створив нову гру, називається «Суперупир». От, дивіться.

Гільденштерн глянув на екран монітора, куди вказав Дриґало. Там метушилися анімаційні фігурки: чоловічок з великими іклами намагався вкусити за шию чоловічка без іклів, а той намагався простромити ікластого кілком.

– Суть гри в тому, що граючий повинен продегустувати кров найбільшої кількості живих людей і при цьому ухилитися від осикового кілка, срібної кулі, сонячних променів і часникових випарів. У «Суперупирі» п'ять рівнів складності. Моїм сусідам-упирям поки що вдається дійти лише до третього. Ех, шкода, у нас у королівстві немає Інтернету; я б відкрив в Інтернеті парочку сайтів: з вампіризму та декоративного п'явкарства. До речі, можу вам, Ісаку Марковичу, запропонувати молодих п'явок, задарма.

– Ні, графе, п'явок мені не треба. Ви, графе, дуже розумна і прогресивна людина. Навіть серед молодих жителів королівства поки що дуже мало таких, хто вміє користуватися комп'ютером і тим більше створювати комп'ютерні програми. А ви, будучи уродженцем вісімнадцятого століття, умудрилися освоїти нове досягнення науки Великого Світу.

Вампір від такої похвали навіть трохи засоромився...

Дехто може заперечити, мовляв, вампіри не можуть соромитися і стидатися, оскільки є мерцями, а «мертві сорому не ймуть». Автор заперечить: це залежить від того, наскільки трупи мертві. Якщо вони мертві лише на сто відсотків, як вампіри, то можуть і соромитися і стидатися. Ну а якщо мертві на всі сто п'ятдесят сім відсотків, як звичайні небіжчики, то так – цілковиті безсоромники.

– Дякую за консультацію. Побіжу додому: може, дочка вже повернулася і чекає на мене, – сказав корчмар, підводячись. – До речі, а куди ведуть ці двері, якщо не секрет?

– Та який там секрет. Ось ці двері, – вампір показав на стару стіну, – це підземний хід. Ми з упирями цього цвинтаря прорили тунелі, що з'єднують наші склепи та могили, щоб ходити один до одного в гості у будь-який час доби, ігноруючи сонце. А там, – Дриґало тицьнув мертвим пальцем у нову стіну, – там зберігаються мої зотлілі родичі. Адже ви теж не захотіли б співживати з рештками, що розклалися, хай навіть і родичів, от і я відгородився від своїх зовсім мертвих нащадків цією стіною. Цеглою та цементом мене також забезпечив живий нащадок, граф Леонід Кучерявоногий, лицар Напівкруглого Столу, як і я колись. Дякую, не забуває предка. І двері він же...

Тут двері в старій стіні відчинилися, і зі словами: «Я, графе, як ми домовлялися, прийшов обговорити організацію майбутнього волейбольного матчу з дримпельзябзькою командою "Некрократія"», у склеп увійшов вампір Яничаров, потягнув ніздрями повітря, вигукнув: «Та тут живий!», і мимоволі облизнув ікла.

Одне око вампіра Яничарова було перев'язане чорною стрічкою, як у адмірала Нельсона та фельдмаршала Кутузова. Але цей упир втратив око не в бою, а в нічній прогулянці вулицями міста; мрець втратив око так само, як живі втрачають ключ або гаманець, випустивши їх з кишені, – випустив його з очниці. Одноокий труп розвісив оголошення, що обіцяли нагороду тому, хто знайшов око, але поки ніхто втрачений орган не повернув. Можливо, ранковий двірник підмів око зі сміттям і відправив у сміттєвий бак.

Обвівши єдиною зіницею склеп, вампір Яничаров упізнав живого:

– А, Ісаку Марковичу, доброго ранку.

– Доброго вечора, – відповів корчмар. – Я ту...

– Може, й вечір. У нас тут, у могильному затишку, що ранок, що вечір, усе одно.

Раптом корчмар згадав, що забув надіти викутий майстром Нетребеньком металевий чохол, який не можуть проштрикнути ікла вампірів, що в те пристосування живим людям рекомендується пакувати шию перед спілкуванням з упирями.

– Я тут «Кровиночку» приніс, пригощайтеся, – швидко сказав Гільденштерн, простягаючи гематоген та термос Яничарову, що втупився єдиним оком у шию корчмаря з погано прихованою жагою.

Яничаров миттєво відкоркував посудину і присмоктався. А Іцхак Маркович, сказавши: «Смачного. До побачення», – заходився підноситися цегляними сходами, поспішаючи покинути обитель прогресивного трупа.

– А термос! – крикнув навздогін граф Дриґало.

– Занесете, коли прийдете до мене в корчму, – крикнув Гільденштерн у відповідь, прикриваючи за собою двері склепу, після чого квапливо припустив додому.

☼ ☼ ☼

А принцеса Зіночка так хотіла якнайшвидше розпитати Роженкранців, що, вийшовши з корчми «Під Рятівною Мухою», зловила таксі, хоча до корчми «Під Мідним Забралом» було, що називається, рукою подати, можна було дійти і пішки... Таксі не звичайне, автомобільне, а так зване екологічне – візок, який тягав екзотичний за нашими мірками рикша – «екологічний таксист» – мовлячий єдиноріг Буцефаленко, на ріг якого був нагвинчений набалдашник у вигляді гумової кульки, щоб нікого випадково не поранити вістрям.

(– Його чи то прізвище, чи то кличка Буцефаленко схожа на кличку Буцефал улюбленого коня Александра Македонського, – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Той кінь отримав таку кличку, оскільки на його шкірі була пляма, що нагадувала голову бика. Адже Буцефал у перекладі з грецької означає Бикоголовий. Невже й на шкірі єдинорога-таксиста була така пляма?

– Наскільки знаю, ні, – відповідає Автор. – Можливо, прізвисько єдинорога пов'язане з тим, що голови биків та голови єдинорогів мають спільну рису – наявність рогів. Хоча кількість рогів та їхня форма у цих парнокопитних різна.)

– До корчми «Під Мідним Забралом», – вигукнула Зіночка, схоплюючись на візок.

– Один шурхотик, – назвав таксу, оцінивши відстань, запряжений єдиноріг.

– Дам два, якщо швидко.

Єдиноріг помчав риссю, з такою швидкістю, яку дозволяли його фізичні можливості та правила дорожнього руху в межах міста. Що засмутило відсталого охоронця принцеси, який змушений був кинутися бігом за екологічним таксі. Переслідуючи цей транспорт, охоронець боявся, що принцеса озирнеться, побачить його біг, і щось запідозрить. Але, на його щастя, Зіночка не озирнулась. Це переміщення тривало не довго, менше трьох хвилин, внаслідок чого колісниця зупинилася біля пункту призначення. Зіночка заплатила єдинорогові Буцефаленку два шурхотики і ввійшла у двері під висячим рицарським шоломом, що трохи хитався від вітерцю. За дуже нетривалий час туди ж ввалився і захеканий охоронець.