На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 40

Михей оглянувся:

— Нікого нема.

— Ти з себе дурника не корч! — махає пальцем Коляда.— Я все знаю. Як ви у Снопа збираєтесь і кістки мої перемиваєте! То передай своїм дружкам-приятелям, що комар — і той злість має. Я давно розкусив вашу антипартійну групу…

Кожухар стоїть на своїх довгих зігнутих ногах і не може стримати посмішки:

— Чого ви мені політику пришиваєте, товаришу голова колгоспу? Чого ви нас хочете збити в якусь групу? Невже думаєте, що на все наше село тільки ви з Макаром Підігрітим праведники? Так, це я говорив, що з вас такий голова, як… Я. І вибачаюсь перед вами і перед людьми, що голосував за вас на зборах. А чому голосував? Жінці не сказав, а вам скажу. Тому, що боявся… Сидить у мені такий маленький боягуз — Михей — і нашіптує: туди не лізь, того не говори, сиди та мовчи, то й проживеш спокійно. І цього чоловічка ви самі виростили… А тепер я не хочу, щоб він узяв верх. Бо тоді я людям в очі не зможу дивитись. І ви мене не лякайте!

Коляда не чекав такої розмови і вирішив закінчити її мирно:

— Я розумію, Михею Іларіоновичу, що святих людей нема. І я інколи той… перегну… Але вам зла не зичу. Роботу вам дав чисту, ходите собі, а грошики йдуть, хе-хе. А те, що ви там десь сказали,— забудемо. Буває…

— А я ніякої роботи не боюсь,— сказав Кожухар.— І мені благодійників не треба. Забирайте цю торбу і шукайте когось іншого.— Поклав свою поштарську сумку на стіл і вийшов…

«Знову поспішив,— лає себе Коляда.— Піде ж зараз Кожухар по всьому селі роздзвонить. Але й мовчати далі не можна. То Макар Підігрітий почав підкопуватись, а тепер з іншого боку напасть. Гайворон голову піднімає. Понаприймали отих молокососів у партію. Тепер всюди свої носи сунуть, звітуй перед ними, демократію розвели. І Мостовий за ними руку тягне. Приїжджає і ночує у Гайворона. Та все більше по суботах, коли Галина вдома… Нас не проведеш!»

— Горобець! — гукає Коляда.

— Слухаю,— входить Леонтій Гнатович.

— Передай оцю торбу Іванові Лісняку,— буде листоношею. Скажеш, що така вказівка є…

— Добре,— забирає сумку Горобець.

— Обіцяв сьогодні Бунчук приїхати. Щоб порядок був, дивись мені. Тепер сходи до Мазура і попроси в нього журналів. Скажеш, що я переглянути хочу.

— Які журнали, Семене Федоровичу?

— Політичні візьми… Скільки є — всі й забери, потім верну. Я вдома буду.

Коляда радий, що приїде Бунчук, треба йому все розказати — і про Снопа, і про Гайворона, і про Мостового. Ні, Мостового не зачіпатиме. Хай він переходить на інші руки. Добре буде, якщо Бунчук перекусити зайде. Ніколи так щиро не поговориш, як за чаркою…

У хаті смажиться, вариться, печеться. Фросина зранку і не присіла. Такий же гість буде! І не поведе його Семен, як завжди, до Маланки, а додому запросить. За всі ці роки жоден гість не сидів у них за столом. Фросина знає чому… Не хоче Семен чужим людям показувати дружину, соромиться. І вона терпить цю зневагу. Ще коли молодшою були — місяцями очікувала його скупої ласки, а тепер… Хотіла у долі вкрасти хоч трохи щастя і не зуміла. Добре, що останнім часом розмовляти почав, а то ж і словечка не ночуєш від нього. І на ймення не назвав ніколи…

Входить Коляда, ставить у мисник пляшки.

— Як у тебе?

— Та наготувала всього, Семене… Він один буде чи ще хтось?

— Не твоє діло. Стола накриєш у тій кімнаті. Поставиш усе, і щоб я тебе не бачив.

— А як подати що?

— Тоді покличу… На очі не лізь.

— Та я ж хазяйка якась, і мені людей приятно за своїм столом побачити.

— Ти слухай, що я тобі сказав!

— Добре, Семене.

Горобець вніс півмішка журналів і висипав на лаву:

— Ледве допер.

Коляда вибрав десятків зо два і розклав на видному місці.

— А решту занеси до мого кабінету і на шафу поклади.

— Все зрозуміло, Семене Федоровичу.

— Як тільки Бунчук з'явиться, то одним духом біжи до мене. А Підігрітому скажи, щоб актив у сільраді сидів напохваті. Гайворона і Снопа хай не кличе… А Кожухаря не підпускайте й близько.

— Принеси подушку,— сказав Коляда Фросині, коли Горобець пішов.— Якщо засну, то через годину розбуди.

— Натомився ти на тому райкомі,— тамувала в собі лють Фросина,— до ранку засідали…

— Засідали, а тобі що?

— Знаю, де ти засідав, он ще пір'я з Маланчиних подушок в голові стирчить.

— Іди, відьмо, з, моїх очей!

— Але ж ходиш до Маланки, ходиш?! То ледве ноги волочив, а це до молодиць його потягло. Бугай общественний.

— Замовкни, ти!

— Виженуть тебе, недолюдка.

— Хто, хто мене вижене?! — затремтів Коляда.

— Люди виженуть. Усе тобі пригадають! Тихий та смирний!

Коляда кинувся до Фросини з кулаками, але не вдарив, тільки трусив ними над головою:

— А хто мене зробив таким?! Хто?! Я проклинаю той день, коли побачив тебе! Пропало моє життя… Я зненавидів тебе, себе і білий світ… Геть, проклята, від мене!

Коляда впав на ліжко і забився в істериці, до крові покусав губи, шматував на собі сорочку і стогнав.

Фросина вийшла з хати. Бачила вона вже не раз оці коники. Зараз він стихне, переодягне сорочку і ходитиме, як тінь, смирний та нещасний.

Так воно й було. Коляда встав з ліжка, надягнув іншу сорочку і, маленький, згорблений, ніби постарів за ці кілька хвилин, ходив по кімнаті, шукаючи бритву, щоб поголитись. Він ненавидів себе, що не був ніколи рішучим, що боявся порушити тиху течію оцього проклятого свого життя. Інколи думав про те, щоб кинути все: колгосп, Фросину, хату — і поїхати кудись на цілину, на шахти, бути вільним, сміливим та гордим. Потім народжувався інший план: він прийде в райком і скаже, що залишає Фросину, бо не може так далі жити. Ось його партквиток. Вирішуйте. Він готовий до будь-якої кари.

Але ці мрії вмирали, як тільки він уявляв себе замореним шахтариком (з ліжком і тумбочкою в гуртожитку) або сільським листоношею. Ось він приходить в Косопілля з торбою. А до райкому під'їжджають на машинах колишні його колеги. Ідуть активи, збори, наради, і ніхто не згадує безпартійного Коляду… Ні, не зможе він жити без влади, бодай маленької: уже знає її смак. І не віддасть. Він змете з дороги кожного, хто заважатиме йому. Ось закінчить заочний інститут, його можуть обрати головою райвиконкому… Його повинні помітити. Треба писати в газети, виступати, де тільки можна… А зараз він позатикає горлянки і Снопові, і Гайворону, і Мостовому. Він не побоїться, що той — секретар райкому. Над тобою вищі є. Якби не Мостовий, то не додумалися б ні Сніп, ні Мазур, ні той глухонімий протягувати в партію стригунців…

— Почекай, товаришу секретар, мене голими руками не візьмеш. Ти ще мене згадаєш!

— Чого це ти сам з собою говориш? — запитала Фросина, знаючи, що буря минула.

— Хіба не доведуть? Скоро на стіни дертися буду…

— Приїхав! — постукав у вікно Горобець.

— Ти ж дивись, щоб усе було готово,— наказав Фросині Коляда і поспішив до контори.

— Пробачте, що не зустрів, Петре Йосиповичу,— ще на ходу сказав,— не знав, з якого боку приїдете.

— Нічого, Семене Федоровичу. Я вже на господарстві у вас побував і на фермах,— промовив Бунчук.

— Без мене? Як же це, Петре Йосиповичу?

— У мене провожаті були хороші.

— Хто? — вичавлює з себе Коляда.

— Гайворон і Ничипір Іванович.

— О, то в нас такі, знаєте, актив, одним словом… Ми оце в партію Гайворона прийняли. Зміна, хе-хе, потрібна,— намагався догодити Семен Федорович.

— Мені про нього Мостовий розповідав. Це добре, що в нас такі люди ростуть.

— Ростимо, Петре Йосиповичу! І Мазурового Максима виростили… Розуміємо!

— Що ж,— звернувся секретар до присутніх,— справи у вас ідуть непогано. На фермах порядок, тільки молочка мало! Дивіться мені!

— Збільшимо! — запевнив Коляда.

— Інвентар відремонтували. Дуже хвалю Мазура і Снопа та їхніх помічників.

— Стараємось, Петре Йосиповичу! — До чого ж приємно, як ото хвалять тебе!

— А з насінням — розберіться… Трохи ми підкинемо, а решту діставайте.